А проблема полягає в тому, що поверхнево освічені люди, які випадково втрапили до влади і перебувають в полоні «націоналістичних » міфів, які самі ж придумали, намагаються силою державної машини нав’язати свою думку всьому суспільству. У теперішньої влади уже в пошані свої «герої», тому окремі «гарячі» голови уже пропонують зносити пам’ятники Воїнам-визволителям і вшановують річницю дивізії «Галичина» з відповідною атрибутикою. Але нехай хтось із цієї влади чи її придворних «тлумачів» історії покаже нам архівні дані про втрати німецьких військ в результаті бойових дій з ОУН-УПА. Таких документів просто немає. Або нехай вони нам доведуть, що за порятунок циган та євреїв, як намагаються подати зараз, Шухевич одержав звання офіцера гітлерівської армії, а потім звання гауптштурмфюрера СС. Цей «рятівник», якому теперішня влада з барського плеча дала найвищу державну нагороду, спочатку був заступником командира спецбатальйону Абверу, а потім командував каральним підрозділом у Білорусії. Але такі дрібниці якось ніколи не хвилювали поборників нової «історичної справедливості».

    Найбільше вражає те, що зіштовхуючись з очевидним неприйняттям з боку більшості громадян України, влада продовжує вперто проводити свою лінію, бездумно насаджувати «націоналістичну» ідеологію. Оцей невчасний «історичний націоналізм» впорскують через шкільні та вузівські програми, за посередництвом установ культури та телебачення, організованих владою численних заходів, чим вносять в суспільство ще більше протистояння. Це неправильний шлях, це не та державна політика, яка може об’єднати громадян країни. Тут має бути більше виваженості та об’єктивності, і влада не має права банально спекулювати такими речами. Це робить її примітивною.

    Куди краще було б за прикладом європейських країн зробити акцент на своїй героїчній історії та хоч зараз спробувати зробити щось для її творців, водночас простих і великих людей - ветеранів-фронтовиків.

    Ми усі сьогодні не можемо без певної частки вини дивитися в очі ветеранам. Бо не мають вони гідних пенсій та соціального, медичного забезпечення... Не мають, як те все має колишній переможений німецький солдат чи ветеран війни будь-якої колись окупованої фашистською Німеччиною країни Європи. Сумно від цього. Бо це – відчуття принизливості. Чому наші ветерани, а також їхні діти, онуки живуть так, ніби в чомусь винні і відбувають покарання? А все тому, що керівництво європейських країн, приймаючи рішення або беручись до якоїсь справи, у центр уваги ставить інтерес людини, інтерес громадянина. Ось і все. Отже, час нам усім, і в першу чергу владі, чесно себе запитати: може ми, все-таки, багато чого робили неправильно, нелогічно, як у нас кажуть – не по-людськи?

    Може краще треба було забезпечити фінансування придбання ліків для ветеранів чи доплату до мізерної пенсії замість зведення монументів до річниці голодомору вартістю у мільярд гривень. А є ще Мистецький арсенал, Батурин, Мазепа та інші забаганки вищого керівництва країни з мільйонними бюджетами державних грошей. Але на сьогодні у влади саме такі пріоритети.

    А скільки потрібно інваліду-фронтовику витрати здоров’я, зібрати довідок та пройти перереєстрацій за таку “розкіш”, як автомобіль і скільки років чекати! Отже, уже 2009, а ветерани як були своїми реальними потребами чимось комусь «зобов’язані», так і залишились. Недофінансовувались лише потреби конкретних ветеранів. І залишалось їм вдовольнятися спланованим офіціозом та увагою небайдужих людей. А вони є ще серед нас і їх чимало. Просто вони не кричать на кожному кроці про зроблене для ветеранів, а займаються благодійністю скромно.

    Наші батьки-діди захистили свою Вітчизну, звільнили Європу від фашизму, а їх належним чином так і не оцінили. Прикро. Постійно їм говорили про щасливе майбутнє, що треба потерпіти, аби зажити краще. А життя ж у кожного одне.

    Час сьогодні невблаганний. Все менше з нами ветеранів. І сьогодні є обов’язком кожного, з ким поруч живуть ветерани, діти війни, підтримати їх та проявити глибоку пошану та турботу про цих людей.

    Вранці 9 Травня ми вийдемо до пам’ятників і обелісків, до могил і Вічного вогню, вийдемо не задля того щоб почути пафосні слова від чиновників, а вийдемо вшанувати наших героїв, згадати полеглих і подумати про живих. Зав’яжемо Георгіївську стрічку як символ нашої Пам’яті. І будуть квіти і дуже довга хвилина абсолютної тиші. Буде День Перемоги. День Доблесті і Слави.

Вшануймо Переможців!

Олександр Башкаленко, депутат обласної ради, голова обласної організації Партії регіонів