 Нікого не дивує швидкість, з якою розростається мережа секонд-хендів та стокових магазинів у Луцьку? У великих містах, де рівень доходів у населення значно більший, такі магазини можуть і не користуватися шаленим попитом. Напевно, українці шукають вихід зі складної економічної ситуації. Важко сказати, чия тут провина: держави, яка не може забезпечити гідне життя значній частині своїх громадян, чи люди, які, попри фінансові негаразди, хочуть одягатися в «добротні речі». Невже українці, які завжди славилися своїм хистом до пошиття одягу, розучилися його робити, втратили смак?
Давайте спочатку розглянемо, що нам пропонують у «секондах», і чи вартий той товар уваги. Секонд-хенд давно увійшов у життя українців, але чи всі мають хоча б найменше уявлення про те, звідки беруться вживані речі і що вони собою представляють? Часто в побутовій лексиці секонд-хенд називають “гуманітаркою”. Особливо молодь свято вірить в те, що добрі дяді і тьоті, передають з барського плеча вживані, проте цілком пристойного вигляду й стану речі, які можна придбати на ринках та в магазинах за копійки і спокійно носити. Переважна ж більшість секонд-хенду — це офіційний товар, отриманий величезними партіями зі спеціальних фабрик, розташованих у західних країнах. Ці фабрики займаються збором, сортуванням та дезінфекцією (звідси й сморід) вживаних речей, які згодом надсилаються у всі країни, в яких до них існує комерційних інтерес. Студенти, купуючи чергову одиницю одягу на вагу, вважають, що придбали щось дуже ексклюзивне, унікальне, що обов’язково виділить їх із загальної маси. Тільки треба одразу попрати її, і все буде добре. До речі, помітила таку річ, що якщо раніше юнаки й дівчата приховували, де відкопали щось новеньке, то зараз, натовпом можуть ходити за покупками, вихоплюючи одне в одного одяг, що сподобався, перетворюючи такого виду шопінг на справжнісіньку розвагу. Однак, відомо, що на “секонхендівських” фабриках товар можуть сортувати за різними принципами: найчастіше — за ступенем зношеності. Таким чином уживані речі бувають чотирьох категорій: “люкс”, або “екстра”, — одяг, на якому не видно жодних ознак зношеності (може бути й новий, ще з цінниками); “першої категорії” — непошкоджені речі, без плям, із незначними проявами зношеності; “другої” — часто трапляються речі з пошкодженнями, плямами (помітно, що ношені); “третьої” — для нормальних людей - це просто лахміття. Проте, коли знаходиш річ, яка тобі до душі, часто закриваєш очі на чимало недоліків. Коли заходиш у магазин секонд-хенду, то навряд чи знайдеш товар зі стоку, але ситуація навпаки цілком може трапитися, а виявити це можна тільки, коли вже через місяць у кросівках відвалилася підошва, чи на куртці розійшовся шов. Торгівля секонд-хендом займає певний сегмент ринку, а це - додаткова конкуренція вітчизняній продукції. Оскільки обсяги поставок секонд-хенду зростають, то виникає питання невже це комусь потрібно? І кому? Торгівля секонд-хендом – це, насамперед, прибутковий бізнес. Певні люди заробляють великі гроші на рентабельності продукції, яку експортують. Простіше кажучи, купуючи за кордоном одяг за безцінь, експортуючи його в Україну та продаючи тут значно дорожче, підприємець виграє значну суму на різниці в ціні. Крім того, українська система митного оподаткування містить значні прогалини. А як по-іншому можна назвати те, що пільгова ставка ввізного мита на секонд-хенд (для більшості країн Європи, з котрими Україна підписала контракти про двосторонні торгівельні відносини) лише 5,3%, а повна – 40%. А розмір мита на ввезення до України нового одягу – 12% від його вартості. Отож, неважко здогадатись, що вигідніше ввозити в нашу країну. Тепер, що ж таке стокові магазини. У них можна придбати одяг відомих брендів за помірними, як для нашої держави, цінами. Ці речі якісні, здебільшого з натуральних тканин, вони є гідною альтернативою китайському та турецькому “ширпотребу”. Проте не секрет, що деякі продавці можуть видати сток за повноцінний фірмовий одяг чи взуття, збільшуючи реальну ціну порівняно із закупівельною іноді вдесятеро. Сток не може коштувати так само дешево, як секонд-хенд, але й не може бути таким дорогим, як одяг, скажімо, нової колекції. Нечесні продавці можуть “підмішати” до стоку речі, які на перший погляд абсолютно такі ж самі, але насправді виготовлені на спецзамовлення в Китаї чи Туреччині (замовники надсилають на фабрику якусь справжню фірмову річ і просять виготовити партію такої самої, але з гіршою якістю матеріалу, пошиття та фурнітури; в цьому випадку собівартість копії знижується в десятки разів). Буває, що до стоку підкидають і якісний секонд-хенд категорії «екстра» чи навіть «першої». І як переконаєшся, що тримаєш в руках нову річ, а не давно зношену? Коли людина купує нібито брендову річ на базарі (а в ній ходить півміста), то вона повинна розуміти, що це дешева підробка. Крім того, умови для імпортерів готової продукції та вітчизняних виробників, на жаль, не рівні. Ні для кого не секрет, що українська легка промисловість лише стає на ноги, тож чи може якісний, але поки що непопулярний одяг, конкурувати з дешевою секонд-хендівською пошестю чи одягом зі стокового магазину, в якому ніколи не будеш певен звідки він і з чого зроблений? А як же тоді здоров’я населення? Так, можливо, завжди залишатимуться бідні люди, які купуватимуть уцінені і вживані речі, та багатії, які не купуватимуть товарів українського виробника, тоді вітчизняним підприємствам залишається триматись золотої середини і сподіватись, що держава рано чи пізно таки піде назустріч власній промисловості. Катерина Кітен
|