Судячи з останніх подій, чітко видно, що міністр суперечив сам собі практично за усіма пунктами своєї «програми». По-перше пан Луценко часто як ніхто вистрибує із заявами, на кшталт «ми накрили ще одного злочинця, він політик, з протилежного табору, але з прізвищами почекаємо». Іноді щоправда справа доходить і до прізвищ, як це було з Борисом Колесниковим. І тоді починається довга тяганина, в якій міністр внутрішніх справ показує себе не з найкращого боку. Він ніяк не бажає змиритися з рішенням суду про те, що дана інформація повинна бути спростована. Нагадаємо, у 2005 Луценко заявив, що Борис Колесников нібито причетний до незаконного заволодіння акціями одного із підприємств. Разом з тим пан Луценко має намір подавати апеляції, писати ще кілька кілограмів заяв аби лише не втратити політичного обличчя.

Як тільки справа заходить про правосуддя, то у випадку Луценка Феміда широко розкритими очима дивиться у бік опозиції і старається знайти будь-які, навіть найбезглуздіші зачіпки, аби лише від своїх відвести. Адже під самим боком у міністра у буквальному значенні цього слова, кояться дивні речі. Як на дріжджах виросли статки його дружини, яка не так давно увійшла до когорти мільйонерів, а ще кілька років тому, як тільки Луценко прийшов до влади, статки його родини далеко не дотягували до заможних. Звичайному громадянину відомо, що навіть працюючи 24 години на добу, так швидко цього не досягнути. Чи може це дивіденди її чоловікові за морозні ночі на Майдані? Ще один факт, з розряду гумору, квартира, яка знаходиться у власності міністра, згідно із поданою ним декларацією становить 27,5кв.м, в той час гараж, що перебуває у власності його сім’ї – 32,2 кв.м. Чи справді міністр погоджується бути власником «малосімейки», чи можливо історія навчила його брати на себе якнайменше? Раптом влада різко зміниться чи не доведи Боже повна конфіскація чи люстрація, про яку так часто згадували помаранчеві. Обережність міністра заслуговує на повагу, виходить є за що боятися. Відтак, можливо варто почистити свої ряди і показати приклад усім іншим «несвідомим», у бік яких так часто киває Юрій Луценко.

По-друге, стосовно війн, то кому їх тільки не оголошував міністр МВС і прокуратурі, і СБУ, і судам, і Черновецькому. Нещодавно його перст правосуддя вказав і на Балогу, якого Луценко підозрює у причетності до «закарпатського вбивства». Натомість правоохоронні органи за часів його «правління» стали ще більш корумпованими, ніж раніше і взагалі втратили страх. Сам міністр МВС мав «на увазі» усі штрафи і правила ДАІ. Спеціально для нього у Києві влаштовують так звані «зелені лінії» із вимкненням усіх світлофорів на шляху посадовця. Для найвищого охоронця порядку правила ж бо неписані. Інспектори бідкаються, що зупиняти міністерські машини – зайвий клопіт, включно із звільненням. Та й штрафи, керуючі державою, ніколи не платять, не царська це справа. Показові звільнення із лав МВС інколи відбуваються, так, для іміджу і щоб дати народу видовищ. Століттями відпрацьована практика.

Конкретніше, що стосується звинувачень на адресу Балоги. Перепалка між посадовцями не більше ніж чергова політична гра, яка навряд чи загрожує серйозними наслідками воюючим сторонам. Луценко робить гучні заяви, в той час, як міг би приступити до конкретних дій, якщо для них є підстави. Нагадаємо, що такі ж заяви він робив стосовно судді Зварича. Якщо міністр заявляв, що місце його перебування відоме і факт злочину доведений, то чому Зварич так довго був на волі? Відповідь в тому, що всі заяви Луценка – це словесні вправляння, а не юрпроцес. Тому жодне із сенсаційних викриттів навряд чи дійде до суду. На сьогодні органи спеціально затягують, інколи на роки, розгляд справ у яких фігурують відомі політики. А дії Балоги і Луценка можна охарактеризувати як тактику дрібного фолу: вони намагаються робити один одному дрібні капості. Балога хоче прибрати «перебіжчика» Луценка, але розуміє, що посадити в крісло свою людину йому не дадуть. Разом з тим у передвиборчий період для двох сторін це непоганий шанс посвітити обличчями і прізвищами у ЗМІ. І не має значення за яких обставин це відбувається.

Наразі усі дії і заяви Луценка виглядають як передвиборча істерика, і підняття власної ціни, адже Луценко прекрасно розуміє, що помаранчева епоха - це вже минуле України. Тому потрібно шукати інший політичний берег для пошарпаного човна «Самооборони». Хоча недолугі посмикування пана Луценка після тернопільських виборів таки були. Він одразу кинувся називати все фальсифікаціями, махінаціями та іншими термінами, які свого часу проконали під час помаранчевої революції.

На переконання міністра, «тернопільські вибори — це дзеркало українського політичного театру абсурду». Він зізнався, що після тернопільських виборів почав боятися будь-яких українських виборів за таким рецептом.

Воно й не дивно, що пан Луценко має суттєві побоювання, адже не тільки вибори у Тернополі, а й ряд опитувань чітко показали, що помаранчева влада далеко не у фаворі у наших співвітчизників.

«Благородний чистильник, Котигорошко» – саме такий образ створив собі Луценко у 2004. Бандитів у тюрми, злодіям – нари, справедливість понад усе. І цей образ дуже ефективно протягнув його на пост міністра МВС вперше і з натяжкою вдруге. Луценко популіст. Він чітко зрозумів, що потрібно кидати потопаючих і приставати до тих, хто ближче до корита. І якщо у період внутрішніх помаранчевих чвар Луценко стояв на боці президента, то потім, зрозумівши, де буде сила, швиденько переметнувся до «сердечників». І за схилені коліна Тимошенко таки дала йому місце у своєму міністерстві.

Що ж стосується політичної еліти, то навряд чи особа Луценка підходить під дану категорію. Правила його політичної гри є швидше тінейджерськими і нераціональними. Які б не були чвари у ВР у кінцевому підсумку всі розуміють, що потрібно буде домовлятися. Але з ким? Якщо політичних опонентів міністр МВС сприймає як політичних ворогів. Далеко з такими заявами не заїдеш. Як правило такі люди успішної політичної кар’єри не роблять, бо не заслуговують на неї. Адже за час свого перебування в політиці чи не єдиною примітною характеристикою Луценка можна назвати його необґрунтовану категоричність, щось типу «я завжди буду проти». А також непостійність, адже він встиг наслідити і у НУНС і у таборі Тимошенко, а доля до перебіжчиків ніколи не була прихильною.

За нинішньої ситуації в державі життя саме показує, що помаранчева влада виявилась політичним інвалідом і сподіватись на поліпшення ситуації за такого керування не доводиться. Тому однозначною є необхідність якнайшвидших виборів які кардинально змінять стрілку розвитку України і припинять катастрофічне скочування у кризову прірву.

Ольга Руда