У 5-10 км від обласного центру, де земля ледь не на вагу золота, одночасно були продані військові містечка № 59, 68 і 70/39. Один з них прикуплений фірмою «Ізолфа Україна». Технічний директор фірми - син депутата Верховної Ради із фракції БЮТ Євгенія Кирильчука Олександр Кирильчук.

 

 

Перша особа в цій історії - обласканий любов'ю Кирильчука голова Луцької райради Богдан Прус, людина із глибоким переконанням, що гроші вирішують усе. Зазначена «конверсія» відбувалася на території саме його району. Прус протизаконно привласнив собі повноваження передавати в оренду колишні військові містечка, коли останні перейшли в комунальну власність району, і зробив все, щоб один дістався родині соратника по партії - нардепа Кирильчука.

     Прус разом зі своїм заступником і однопартійцем Данилом Безушко (він же - голова конкурсної комісії) всупереч закону провели таємне, а не відкрите голосування для визначення переможця конкурсу: таким «переможцем» стало ТОВ «Ізолфа Україна». Завдяки цим впливовим у районі особам у засіданні конкурсної комісії була зроблена тижнева перерва «для вивчення матеріалів і пропозицій представників господарських суб'єктів-учасників конкурсу», що категорично заборонено положенням про проведення конкурсів.

     Богдан Прус на сесії райради відмовився підписувати акт ревізії КРУ, заявивши, що такого акту «не існує в природі», а також що «не боїться відповідальності, тому що має впливових людей, які його виручать, а якщо прийде, він і сам відкупиться».

     Але авторові відомо: документ існує. Навіть два: один - справжній, підшитий у документах міжрайонного КРУ, інший - продиктований керівництвом Луцької райради й залучений до документів цього органу.

     При оцінці нерухомого майна трьох військових містечок Волинський аукціонний центр (філія НАК «Національна мережа аукціонних центрів») не врахував частини матеріальних цінностей: водогінної мережі - 3540 погонних метрів (пм), каналізаційної - 590 пм, опалення - 160 пм, електропостачання - 4040 пм; дороги із твердим покриттям - 140 пм; огорожі з колючого дроту - 1000 пм; багаторічних зелених насаджень - 115 шт; плит залізобетонних - 97 шт.

     Зокрема, в акт оцінки майна містечка № 70/39 не потрапили 900, 540 і 340 м водопровідних, каналізаційних мереж і мережі електропостачання відповідно. Приміщення цього містечка площею 2300 кв. м на 1,5 га були продані синові нардепа Олександрові Кирильчуку всього за 600 тис. грн. (включаючи ПДВ)!

     Аукціону як такого не було, заявив на сесії Луцької райради начальник КРУ А. Карпюк. У газетному оголошенні про його проведення не вказувалася стартова ціна об'єктів, конкурсна комісія по їхньому продажу засідала у два етапи, голосування проводилося таємно - все це грубі порушення чинного законодавства.

     За підрахунками експертів однієї з рівненських незалежних фірм, що займається оцінкою подібних об'єктів, ціна трьох колишніх військових містечок занижена в 2,5-3 рази тільки виходячи зі спеціальної методики обчислення. Що вже казати про ігнорування коефіцієнтів оцінки, ціни будівельних матеріалів та інших умов! Тобто бюджети всіх рівнів понесли втрати на суму 6-8 млн. грн.

     Коли між ревізором міжрайонного КРУ й Данилом Безушко (колишній ревізор обласного КРУ) зайшла мова про відсутність документа про оплату Волинському аукціонному центру за послуги з оцінки майна містечка № 70/39, Безушко сказав, що заплатив «з кишені»: «Ти ж знаєш, для кого це робиться!» А коли при цьому журналіст запитав голову Пруса, той, вольяжно розвалившись у кріслі, лише залився гомеричним реготом...

 

 

     Сьогодні в Україні продані військові містечка на площі 190 тис. га ( що були до 1991 р. займали 650 тис. га). Кому що дісталося, за скільки, куди пішли ці кошти - ніхто сказати не може. Колишнім військовим майном торгували, як китайським ширпотребом. ...

     Тримаю в руках презентаційний альманах «Духовне небо Волині» - дорогу, красиво оформлену книгу. Її автор - Дмитро Корнелюк, що був викладачем атеїзму в Університеті марксизму-ленінізму Волинського обкому Компартії України, що колись роз'ясняв слухачам «переваги радянського способу життя» без Бога і таврував вічно загниваючий Захід.

     На першій сторінці - портрет жінки з косою, що склала руки, як це роблять католики під час меси. Підпис: «Україна встане з колін лише тоді, коли стане на коліна перед Богом» (Юлія Тимошенко)». Поруч із портретами волинських митрополитів, архієпископів, настоятелів православних храмів і протестантських пресвітерів - портрет Євгенія Кирильчука й текстовий супровід на п'ятьох сторінках. Приведу кілька цитат.

     «Кому хоча б раз у житті пощастило поспілкуватися з ним, той обов'язково помітив, що йому властиві творчий ентузіазм, висока внутрішня культура, високий інтелект. А головне - високі моральні ідеали й непідроблений патріотизм». «Він серцем і душею уболіває за долею держави, його народу, не переслідуючи при цьому особистих інтересів...»

     «Милосердя й добродійність - складові частини мого життєвого кредо. Я вважаю, що ніякі економічні труднощі й політичні бурі не можуть стати виправданням черствості, цинізму, споживацтва...» - такими гарними фразами дає собі оцінку депутат ВР України. Але відомо, що народний обранець робить шляхетні жести тільки за бюджетні кошти. На жаль, нерідко благі наміри за державні гроші виливаються в корупцію й злодійство.

     Якось автор публікації намагався цілком законним чином пройти в офіс згаданого ТОВ «Ізолфа Україна», розташованого у затишному особняку по вул. Дубнівській в обласному центрі. Марно: охорона, кількісно не поступається президентській в невеликій європейській державі, справно несе службу. Але дещо побачити все-таки вдалося. Наприклад, на декількох дверях другого поверху висять таблички: «Власність депутата ВР України Євгенія Кирильчука» (фракція БЮТ), «Власність депутата ВР України Катерини Ващук» (фракція Блоку Литвина), «Власність народного депутата ВР України Олега Зарубінського» (фракція Блоку Литвина).

     Можна тільки дивуватися, як може вживатися під одним дахом така «генетично несумісна» «власність». Втім, спільне в позначеного скромними табличками очевидне: поріг такої кімнати не сміють переступити представники ніяких правоохоронних і контролюючих структур, комісій, КРУ - отут діє депутатська недоторканність!

     Є ж розумні люди на світі! - думав я, осоромлений. «Україна повинна встати на коліна перед Богом»... Хто повинен встати на коліна? Де й коли прогнівав Бога багатостраждальний український народ? Невже, загнаний у пастку власною владою, він повинен ще й відпрацьовувати неіснуючі гріхи?

 

Коло замикається

   

     Постанова Кабміну від 29 серпня 2002 р. № 1282 говорить: скорочені військові майнові комплекси можуть передаватися в керування державним органам виконавчої влади або в комунальну власність; безкоштовна передача майна здійснюється після того, як воно двічі виставлялося на продаж відповідно до приватизаційних процедур. Військові містечка, про які йшлося вище, такі процедури не проходили.

     «Військова» земля, як передбачає Земельний кодекс України, повинна бути передана в розпорядження місцевої влади. Залишити дорогі сотки й гектари в одному «пакеті» зі спорудами можна лише за умови, що розташовані на них житлово-побутові споруди переходять у «дембель» зі старим, армійським, функціональним призначенням. Тоді ділянка, як гарантує Цивільний кодекс, автоматично стає невід'ємною частиною тепер уже соціальної нерухомості.

     Про це зобов'язаний знати пан Прус. У цьому випадку військові містечка втратили таке призначення, але були продані із землею.

     Не можна забувати: ні конверсія, ні демілітаризація, ні диверсифікованість, ні модернізація не можуть відбутися без перемоги над так званими приватизаторами. А корупцію не можна перемогти без зміни політичних інститутів, у яких не залишиться місця таким «приватизаторам». Те, що сталося з військовим містечком № 70/39 - лише частковий приклад тієї зневаги, з якою представники влади ставляться до закону. Але одночасно це свідчення цілої системи в державі, відверто орієнтованої на інтереси чиновництва, підтвердження владної сваволі й потурання, коли мова йде про впливових і заможних правопорушників. ...

     Але, може, із цієї історії «конверсії» все-таки можна витягти й щось корисне? Скажімо, для прокуратури?

 

Петро Чечелюк, тижневик "2000"