Громадська організація шукала приміщення для заселення. І, зрештою, вдалося його підшукати і вже у 2007 році рішенням міського відділу комунальної власності орендувати. «Яблунька» підписала договір з ЖЕКом, в якому обумовили можливість ремонту (за власний кошт, зрозуміло), окремого входу та інших побутових благ. Та коли члени організації прийшли туди, виявилось, що це 80 кв. м підвалу, без світла, без води, ну себто вода була, тільки на підлозі… Та волинські одинокі матері не здалися і намагалися вирішити проблеми, поставлені перед ними «ефективною» владою. Спочатку один з мешканців був проти сусідства підвалами.

Потім керівника «Яблуньки» викликали в прокуратуру і продемонстрували документи, які вказують на те, що приміщення належить МНС і є оборонною спорудою. А взагалі-то, це колишнє бомбосховище (непоганий варіант міська рада нараяла одиноким матерям?) і, чого й варто було очікувати, ніякого ремонту робити там не можна. Далі відбувався довгий процес відповіді нашого мера Б. Шиби на запит організації про можливість ремонту в підвалі, оскільки його орендували як нежитлове приміщення. І Шиба знову підтвердив, мовляв, все нормально, заселяйтесь. Прокуратура знову ветувала таке рішення міського голови і знову відправила організацію на вулицю.

Нічого не нагадує? Зазвичай у байках подібні пересмикування нічим хорошим не закінчувались.

«Яблунька» три місяці проплачувала оренду по 900 грн на місяць. Ці кошти – членські внески, іншими словами – гроші людей, які хочуть допомагати самотнім матерям. Держава у цьому відношенні абсолютно пасивна, те становище, у якому перебуває ця категорія громадян просто злиденне. Керівнику асоціації натомість запропонували виконати надскладну процедуру оформлення приміщення для остаточного дозволу в’їхати туди (запит в Київ, розгляд, перенаправлення справи в МНС і т.д.), швидше за все це робиться тільки для того, аби відбити остаточне бажання домогтися права на це приміщення кимось, але аж ніяк не громадською організацією. Таких історій чимало у місті та й в Україні в цілому. Постає вервечка риторичних питань: допоки це все триватиме? Скільки часу в нас ігноруватимуть людські цінності: інститут сім`ї, материнство, спілкування у час, коли жінка перебуває у вакуумі взаємостосунків після розлучення? І допоки подібні організації, які є для когось останньою надією, селитимуть в бомбосховищах і ще й гнатимуть звідти у шию?