А як воно насправді? Наразі скарги українських громадян не набувають такого розголосу, як наприклад, це могло б статися із громадянами євродержав. Чим пояснюється такий синдром меншовартості? Звичайно, ми не закликаємо брати палиці, яйця і йти штурмом на грецьке консульство, але, до слова, у сусідній Росії, такий досвід уже траплявся. Тепер працівники тамтешніх посольств більш обережні у висловлюваннях. По суті, може й грубо, але росіяни показали, що вони не третьосортний народ. Що ж у нас? Коли Валентині Малєй та її юристам пояснювали ситуацію, то сказали: «Вибачте,мовляв, ми переплутали, думали ви заробітчанка, а ви їхали залишити у нашу країну кілька тисяч євро». Так, її мета була туристична, але у будь якому випадку такі аргументи є недопустимі. Звісно, наші заробітчани мовчатимуть. Бо треба годувати дітей, придбати їм житло та ще купа витрат, які така держава ніколи не гарантуватиме. Вони будуть терпіти, бо знають, МЗС України не братиметься за подібні справи, а «маленьким» людям не під силу війна із системою.

Ми позиціонуємо себе, як демократична, цивілізована нація. На практиці така лояльність виглядає як «моя хата скраю – я нічого не знаю». Більше того, досвід показує, що найбільшими ненависниками українських громадян є співвітчизники. Чому так? Перефразовуючи письменницю Світлану Пиркало можна припустити, що це явище виникає від небажання згадувати ту сірість і убогість, яка свого часу оточувала їх на батьківщині. Люди не хочуть ототожнювати себе з цією країною, відтак, будь-яке нагадування – це як сіль на рану. Наші працівники у консульствах теж не відрізняються особливою чемністю до співвітчизників, іноді їхнє прагнення до завищення власної значимості не зрівняти навіть з чужоземним. У цьому мали змогу переконатися, зокрема, відвідувачі німецького посольства. Заповнення анкет для посольства – вічний ребус з новими документами, які міняються за кожного наступного візиту. Чи це і є рекламована єврокультура? Як культурна нація, ми б мали перекласти випадок пані Валентини на англійську мову і надіслати у редакції іноземних видань. Можливо, європейців дивуватиме така убогість? Хоча швидше за все, справу замнуть або грошима, або преференціями. Наразі пані Валентина готова йти до кінця, її запросили на приватну зустріч до консула Греції. Тут важливо наполягати не на особистих, а на публічних вибаченнях, бо це образа не лише конкретної жінки. Саме у таких випадках проявляється згуртованість народу. А де були наші патріотичні організації? (Де «Пора» і «Опора» де УНА-УНСО, де «Січ», «Свобода»). Чи вони пікетують тільки за гроші і в рамках передвиборчої агітації?
А що ж гарант? Він відкрив настіж усі двері в Україну і з неї, щоправда на практиці це видно рідко. «Свідома» влада так і не досягнула за період свого правління належної міжнародної поваги ні до себе, ні до підлеглих. А що вже казати про звичайних громадян, які стали заручниками приклеєних стереотипів.

Лариса Кузнєцова