Минулоріч уряд розробив програму підтримки сільського товаровиробника до 2015 року. У ній закладено на дотації особистим селянським господарствам загалом 25,3 мільярди гривень. Зверніть увагу, не фермерам чи агрофірмам, а простим селянам, які господарюють на власних городах і хлівах з однією умовою – забезпечити себе, а надлишок продати іншим. Цього року на потреби вказаних господарників держава виділила величезну суму – 900 мільйонів гривень. Але не живими грошима, а частковою компенсацією селянам на купівлю невеликої сільгосптехніки та реманенту, осіменіння худоби або її заміни на племінну і навіть будівництво хлівів. Все ніби, гарно, чи не так?

Питання в тому чи можуть селяни скористатися цією допомогою? Адже, щоб купити трактор чи худобу, потрібно мати стартовий капітал, а звідки він у селян-одноосібників, які ледь виживають за рахунок власного городу. Важко приховати, що українське село старіє і вимирає. Тим, хто має 10-20 соток городу, пару свиней і корову, не потрібні ні автоматична годівниця, ні поїлка, ні доїльний апарат.

Відтак, виникає запитання, куди все ж підуть виділені урядом на ці потреби 900 мільйонів гривень? Чи є можливість проконтролювати їхній шлях від бюджету, аж до найглухішого села? Питання риторичне, оскільки, такий контроль неможливий. Шлях від виробника до переробника теж не такий прозорий, як може видатись на перший погляд і на кожному етапі виникає можливість зловживань.

Багато років у тваринництві діяла така дотаційна схема: сільгоспвиробники здають продукцію переробним підприємствам. А ті видають їм гроші за цю продукцію та квитанції за певною формою, які і є підставою для одержання допомоги від держави. Йдеш із ними у відповідний відділ райдержадміністрації і отримуєш гроші. Все геніально і просто.

Але квитанції виявилися і простим інструментом для зловживань. Переробні підприємства видавали їх на більшу кількість товару, ніж одержували від виробника. Різниця у таку суму списувалася на зіпсоване м'ясо. Або прикривалася тим, що заготовлялося у простих селян, які здебільшого нічого не знають про дотації або не хочуть із ними морочитися. Бо усім відома славна вітчизняна бюрократичність. Адже, селянам потрібно вистоювати за дотаціями у довгих чергах, при тому без жодних гарантій на їх отримання. Цей процес може тривати півроку і більше, оскільки, гроші з бюджету надходять несистемно і з великими затримками. Тому, селяни як правило не вимагають квитанцій. Спритні ділки, для яких, в силу вигідного «кумівства» процедура значно спрощена, видають цю необліковану худобу, за продукцію виробника і отримують чималі гроші. І наївно було б думати, що подібні труднощі випадкові, рівно, як і те, що у таких оборудках не задіяна влада усіх рівнів, яка має від такої неосвіченості селян хороший куш.
Ще гірша ситуація у землеробстві. Там дотації виділяються не на центнер чи тонну вирощеного врожаю, а на посівну площу. Наприклад, по 110 гривень на гектар пшениці та жита, аж по 1000 гривень – цукрового буряку. Окремі хитрі сільгоспвиробники подають у звітах таку кількість засіяних гектарів, якої немає і у цілому районі. Мета одна – витягнути якомога більше державних грошей. Тим паче, що способи для цього настільки прості, що тільки чесний дурень ними не користується. І виходить парадоксальна ситуація: корупцію благословляє уряд, а фінансує з держбюджету. Випадковістю такі кроки назвати важко. В іншому випадку, така недалекоглядність уряду Тимошенко є неприпустимою і позбавленою будь-якого логічного і професійного підходу.

Світлана Задорожна