Одним з них було таке: "Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканості народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України:

"Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?".

Нелюбов наших громадян до народних депутатів загальновідома, тому і результат був абсолютно передбачуваний.

Згідно з одним із передвиборчих гасел, виборці мають голосувати серцем, а не розумом. Що, по правді кажучи, і без цього заклику, вони усі роки незалежності і так чесно роблять.

За що ж вони так щиро серцем проголосували?

Якщо зазирнути до Конституції України і подивитись Статтю 80, то можна прочитати:

"Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.

Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані".

Проголосувавши за вилучення частини третьої статті 80, громадяни фактично пропонували не позбавити народних депутатів депутатської недоторканості, а навпаки зробити їх абсолютно недоторканими, коли НІХТО їх не може такої недоторканості позбавити, у тому числі і Верховна Рада.

Вуаля! Ось так просто нас із вами свого часу граматично розвели. Дурість і безграмотність ініціаторів того волевиявлення стала однією з перешкод для президента Кучми зробити народних обранців куди більш лояльними до його побажань. Хоча, коли він насправді хотів когось засадити за грати і на це були дійсно неспростовні докази, то він домагався свого.

Ініціативи Кучми згодом прагнув продовжити і Ющенко, питання лише, з якою метою. Навряд чи Ющенко дійсно вважає, що головною метою попадання наших політиків у парламент є отримання недоторканості. Бо якщо це так, то тоді потрібно відповісти на питання, чому за роки незалежності не можна знайти серед засуджених жодного міністра чи його заступника, жодного міліцейського чи прокурорського начальника вище районного рівня, які не мають і не мали формального статусу недоторканих.

Більш того, пригадується один з міністрів, за допомогою якого були вкрадені мільйони гривень і витрачені бюджетні кошти на китайський непотріб, яким потім "ощасливили" українських пенсіонерів. Після цієї оборудки міністр потрапив не на нари, а через певний проміжок часу знову в теж саме міністерське крісло. Свого часу, у буремні 90-ті, депутатська недоторканність в умовах правового «бєзпрєдєлу» дійсно була для когось стимулом потрапити в парламент. Зараз - це вже не актуально. "Серйозні" люди стають народними депутатами з метою вирішення "серйозних" питань.
Що ж до статусу "недоторканих" то, насправді, у нас його мають не тільки 450 парламентських небожителів, а і ще десятки тисяч осіб, які, або мають мільйонні статки, що забезпечують їм можливість уникнути кримінальної відповідальності, або пов’язані з політичними угрупованнями, які захищають "своїх" усіма законними та незаконними засобами. Якщо пригадуєте, вся передвиборча кампанія Тимошенко відбувалася під гаслом: «Ми знімемо з депутатів недоторканність». Навіть створювалась видимість активної діяльності у цьому напрямку. Разом з тим, коли Юля отримала омріяне крісло, все різко зам’яли. В іншому випадку, потрібно було б пересадити половину своєї команди. Відтак, подібні блеяння напередодні виборів про те, що винні сидітимуть у тюрмах – це не що інше, як невдалі рекламації «тимошенківців». Українці вже не такі дореволюційно тупі, щоб не зрозуміти логіку подібних кроків.
Обмежувати недоторканість дійсно потрібно до визначеного рівня. Зокрема, скористатися європейським прикладом. На даний час недоторканність - це не питання мандату, а корумпованості судової та інших систем, коли міру недоторканності визначає виключно кількісна наявність грошей.

Лариса Кузнєцова