Нещодавно ми піднімали тему щодо встановлення пам’ятника С. Бандері в обласному центрі, ініціатором чого стала міська рада на чолі з Б. Шибою. Нагадаємо, що рішенням сесії, яка проводилась 28 січня, було затверджено про оголошення конкурсу на ідею та місце встановлення пам’ятника. З приводу цього лунають критичні відгуки від лучан, один із яких, у формі листа, був надісланий і до нашої редакції. Дана тема є досить болючою для людей, що змушує їх не мовчати. Про наболіле хоче поділитись з нами мешканець с. Сьомаки Шафета М. А. Ось, що він пише в своєму листі.
«Війна, 1942-43 рік. Вояки під прапором С. Бандери розстріляли батька (мені було лише три роки, а сестрі – неповний один). За що? А так, просто. Вони ж (ми їх називали бандерівцями) не дуже то звітували за свої злочини. Може за стару образу, а може хтось комусь дорогу перейшов… І залишилась вдова з двома дітьми на руках. Та цього виявилось замало, через два роки прийшли і вбили діда та матір. І все - ім’ям С. Бандери.
Декілька років тому, коли я під час проводів відвідував могилки своїх батьків, підійшла до мене ковельчанка, поспівчувала і повідомила, що її батькам також вкоротили віку ті ж самі бандерівці. І таких, котрих осиротили «захисники України» - ой як багато.
Тепер уявіть собі, горе патріоти, як цій жінці та таким, як вона дивитись на той пам’ятник.
Мені будуть закидати, що Степан Бандера тут не винний, що серед бандерівців були і бандити. Тоді скажіть мені шановні, а батьки мої винні? І хто повинен нести відповідальність за кожного свого бійця? Звичайно - командир. Не мною видумана поговірка: «Який батько, такі й діти». А меру міста хочу нагадати іншу поговірку: «Скажи мені, хто твій друг і я скажу хто ти». А ті гроші, які збирається міська рада використати на таке «благе» діло, нехай на них поставить пам’ятник пану Шибі , бо не завжди люди мають можливість висловити те, що вони думають про мера міста.
Я інвалід з дитинства, бо війна забрала моїх батьків (не було б тої проклятущої війни, не повилазили б на світ ті нелюди, які мордували безвинних людей). Саме по цій причині я і став калікою з самого раннього дитинства. Оскільки я все своє життя трудився на підприємствах міста Луцька, то і мав надію, що міська влада допоможе мені матеріально, аби покращити своє здоров’я. Та де там. Пані Соколовська навіть не побажала поцікавитись чого-то інвалід Шафета поїхав аж в Київ просити допомоги. А навіщо цікавитись – все одно для інвалідів грошей немає.
Я міг би і не згадувати цих панів, якби не одна обставина, яка не дає мені спокою.
Ослаблений на прийомі, я звернувся із листом до пані Соколовської з питанням щодо електротранспорту. Оскільки ми направили своє дишло не куди-небудь, а до Європі, то і місто потрібно якось упорядковувати. А саме, по-перше: тролейбуси обов’язково повинні на зупинці підходити до самої бордюри. Бо не всі літні люди, а особливо інваліди, можуть легко подолати маршрут: тротуар-бордюри - 3-4 метри траси - підніжка тролейбуса. По-друге, зобов’язати кондукторів проявляти належну увагу до інвалідів і немічних літніх людей, аби при першій же можливості посадити їх. В результаті – ніяких зрушень.
Через декілька тижнів звернувся письмово з тим же питанням до Шиби – результат нульовий. Хоча від керівництва електротранспорту прийшла на мою адресу офіційна відповідь, де зазначалось, що з кондукторським складом проведена належна робота. Запитую декількох кондукторів – кажуть, що вперше про таке чують.
До речі, кондуктори старшого віку і так з честю виконують цей обов’язок. А серед молоді є такі, які здатні прогнати каліку з «місця кондуктора».
Тепер, я вже вам, пан Шиба не вірю ні на копійку. Отож, поки є ще час, прилаштуйте десь, в центрі міста звичайно, свій пам’ятник. За чий кошт? Як за чий? За наш, за гроші пенсіонерів та інвалідів!"