Вітчизняна система пенсійного забезпечення зазнала чимало змін за період незалежності, однак ці перетворення важко назвати реформою. Тяжіння політиків до передвиборного популізму, небажання брати на себе відповідальність за реалізацію "непопулярних", але вочевидь необхідних заходів, здійснення переважно короткострокових або косметичних параметричних змін та ігнорування об'єктивних довгострокових загроз призвели до розбалансованості та низької ефективності системи пенсійного забезпечення в Україні. Порівняно з 2004 р., середній розмір пенсій збільшився у 6 разів, однак майже весь цей приріст поглинула інфляція, а переважна більшість пенсіонерів і нині одержує низькі пенсії. При цьому залишаються нерозв'язаними практично всі завдання, анонсовані під час старту реформи 2004 року: не впроваджено обов'язкової накопичувальної складової державного пенсійного страхування (ІІ-й рівень пенсійної системи), професійних і корпоративних пенсійних фондів для працівників з особливими умовами, не скасовано жодних пенсійних привілеїв. Непослідовність і непрозорість прийняття рішень, недостатня інформаційно-роз'яснювальна робота сформували в суспільстві стійке упереджене ставлення і песимістичні налаштування щодо цілей та результатів пенсійної реформи.

Демографічна "яма", пов'язана із входженням у працездатний вік малочисельних когорт, народжених у кризові 1990-ті роки, наслідки глобальної фінансово-економічної кризи, подвійні стандарти в суспільній свідомості та поширення утриманських настроїв серед значної частини населення зумовлюють, з одного боку, невідкладність і радикальність заходів реформування пенсійної системи, а з другого - особливі вимоги щодо їх обгрунтованості, виваженості та ефективності.

Переважна більшість заходів реформування пенсійної системи в усьому світі спрямована на посилення мотивації працездатного населення до активної участі в пенсійному страхуванні та подовження тривалості трудового періоду життя. Підвищення пенсійного віку та встановлення більш жорстких умов для одержання повного розміру пенсії, поряд із переведенням все більшої частини державних пенсійних схем до приватних, за частотою використання нині належать до найбільш популярних заходів пенсійних реформувань. Безальтернативність такого шляху пояснюється тенденціями демографічного старіння, що зумовлюють постійне скорочення контингенту працездатного населення і стале збільшення кількості людей похилого віку, а отже - неминуче збільшення обсягів зобов'язань працездатної частини населення перед громадянами, що втратили працездатність у зв'язку із старістю або інвалідністю.

Стосовно наявних пенсіонерів суспільство й держава мають одне зобов'язання: забезпечити гідний рівень життя. Ці люди вже завершили свій трудовий шлях, і їхній трудовий внесок визначений. Можна різними способами намагатися його оцінити, але це суто арифметичні вправи, що обмежуються обсягом наявних коштів на актуалізацію призначених пенсій. Заходи пенсійної реформи повинні спрямовуватися переважно на працездатні покоління населення, щоб формувати їхню трудову поведінку, своєчасно реагувати на демографічні, економічні, соціальні виклики та загрози.

Реалізацію заходів пенсійної реформи не можна відкладати "на перспективу". Навпаки, з неї треба починати всі реформи в соціальній сфері та на ринку праці, інакше неможливо здолати в суспільстві утриманські настрої та пасивність. Саме пенсійна реформа здатна створити ефективні механізми залучення громадян до продуктивної зайнятості та повноцінної реалізації трудового потенціалу, зміцнення зв'язків між поколіннями та консолідації інтересів усіх верств населення.