Пільг сьогодні ми маємо більше, ніж будь-яка з економік світу. З таким соціальним вантажем жодна економіка не в змозі впоратися, тим більше не в змозі впоратися з цим кризова економіка. 

     Для обслуговування всіх пільг, що передбачені чинним законодавством України, необхідна сума в половину державного бюджету.

     Нинішню систему соціальних пільг Україна отримала у спадок від Радянського Союзу, де вони використовувалися як інструмент стимулювання і заохочування громадян. В умовах офіційної соціальної рівності пільги давали окремим верствам населення можливість поліпшувати своє матеріальне становище. А відповідні заходи фінансувалися за рахунок держпідприємств. При переході до ринкової економіки система пільг втратила своє первинне значення — і почала використовуватися як замінник системи соціального захисту. При цьому всі витрати на підтримку цієї системи було перенесено на державний та місцеві бюджети.

     За підрахунками фахівців, вартість обслуговування системи соціальних пільг складає близько двох третин усіх державних видатків.

     Найчисленніші групи пільговиків: ветерани праці (близько 4,6 млн., або 10% населення країни); ветерани війни (2,8 млн., 6,1% населення); особи, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи (1,9 млн. 4,1% населення); інваліди (2,6 млн., 5,6%); діти війни (6,1 млн., 13,2%). До цього переліку варто додати: 10,5 млн. пенсіонерів (13,2% населення), що мають право на пільговий проїзд, а також незаможних громадян, які звертаються до держави по допомогу з оплати житлово-комунальних послуг, — це ще близько 3—4 млн. осіб (до 8% населення). У підсумку, за підрахунками Мінпраці, на забезпечення всіх передбачених законом виплат держава має щорічно витрачати 120—140 млрд. грн.

     Правильніше було б скасувати всі пільги і виплачувати допомогу перерахованим категоріям грішми. Програма економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» передбачає до кінця 2010 року ввести мораторій строком на 5 років на розширення списку діючих видів соціальної підтримки населення.

     Відповідну програму схвалив Комітет із економічних реформ при Президентові України. Проведення реформи передбачено в три етапи: I - до кінця 2010 р., II - до кінця 2012 р. і III - до кінця 2014 р. 

     На першому етапі, окрім мораторію на розширення видів соцпідтримки населення, передбачаються зміни до законодавства щодо нормування споживання послуг при наданні соцпідтримки; розробка механізму соцмоніторингу та аудиту доходів претендентів на допомогу; аудит видів соцдопомоги і пільг.

     На другому етапі реформи передбачається перейти до принципу адресності для всіх видів соцпідтримки, виняток – допомога при народженні дитини, інвалідам із дитинства та дітям-інвалідам, а також пільги особам, які мають виняткові заслуги перед Україною; забезпечити облік у системі надання й споживання теплової енергії, води для учасників програм житлових субсидій, встановити необхідне обладнання для обліку споживання транспортних послуг; інтегрувати житлові пільги в систему житлових субсидій; а також створити єдине соцагентство (на основі структур Міністерства праці та соціальної політики) з обслуговування осіб, які потребують соціальної підтримки.

     На третьому етапі передбачається введення карток соціальної допомоги й моніторинг соцпрограм і аудиту програм соціальної підтримки населення. Для посилення адресності всіх видів соцпідтримки необхідними є такі заходи: об`єднання всіх видів соцдопомоги в єдину програму соцзахисту (виняток – допомога при народженні дитини, інвалідам із дитинства і дітям-інвалідам), але з урахуванням доходів одержувачів допомоги; впровадження непрямих методів оцінювання доходів громадян, які претендують на отримання соціальної підтримки. Програма передбачає, що результатом цих реформ буде зниження на 1/3 питомої ваги небідного населення серед одержувачів соцпідтримки; зниження показників використання природного газу на 15% до 2014 р.; зниження показників використання решти ресурсів мінімум на 3% щорічно до 2014 р.

     На думку багатьох прихильників ідеї запровадження адресної допомоги, подібний крок дозволив би вирішити масу проблем зокрема у тому ж таки громадському транспорті. Адресна допомога – це форма соціальної допомоги, яку держава надає персонально малозабезпеченим працездатним чи непрацездатним громадянам, враховуючи потреби конкретної людини та після.

     "Адресність ”допомоги полягає в тому, що її отримує конкретна людина, яка має право на неї відповідно до встановлених законодавством критеріїв і довела це право через надання відповідних документів. Адресність забезпечує ефективність допомоги. Часто адресна допомога має цільовий характер. Наприклад, у США малозабезпечені громадяни для збалансованого харчування можуть отримувати адресну допомогу за програмою "купонів на їжу ”(food stamps).Ця допомога може використовуватися на придбання харчових продуктів, але не може бути використана на алкогольні чи тютюнові вироби, вітаміни, медикаменти та інші нехарчові товари.

     Особливістю цієї програми є те, що вона надає допомогу в натуральній формі.

     Загалом можна виокремити та переваги адресної допомоги порівняно з пільгами, а саме:

     • адресна допомога краще забезпечує соціальну справедливість, оскільки неодмінною умовою її надання є малозабезпеченість. Отже, держава підтримуватиме лише тих, хто найбільше цього потребує;

     • адресна допомога ефективніша, оскільки цільовий характер адресної допомоги дає змогу не розпорошувати ресурси, а спрямовувати їх тим особам і на ті цілі, які є пріоритетними. Це дає можливість збільшити підтримку найнужденніших за інших рівних умов;

     • адресна допомога забезпечує ринкові розрахунки між різними економічними агентами, що сприяє поліпшенню фінансового стану підприємств – надавачів пільгових послуг;

     • адресна допомога сприяє економії, оскільки завжди обмежена на відміну від пільг, обсяги споживання яких не завжди нормовані;

     • вартість адресної допомоги для бюджету може бути чітко підрахована (цю хибу системи пільг можна усунути адресним наданням пільг).

     Прибічники „адресної” реформи говорять про чисельні зловживання на „пільговому полі”. Як приклад, — затримання на одному з вокзалів країни 26-річного „пільговика”, який намагався проїхати в дизель-поїзді по пенсійному(!) посвідченню.

     Крім того, введення адресної допомоги дозволить державним транспортним підприємствам отримати „живі кошти” від колишніх пільговиків. Що, відповідно, значно поліпшить їх матеріальний стан і фактично припинить хвилю страйків. Інша ситуація на селі. Адже чимало сільських пенсіонерів, чорнобильців чи інвалідів не в змозі користуватися пільгами в достатній кількості, а зайві 150-200 грн., певно, нікому не завадять. Крім того, як бути пільговику, який роками прикутий до ліжка? В транспорті він не їздить, а на ліки гроші потрібні...

     Чому виникла проблема із виплатами на Луцькому підприємстві електротранспорту? Все просто, якщо вірити дослідженням, то працівники у збиток собі обслуговували цілу орду пільговиків. 

     Для прикладу, було визначено, що за одне коло один тролейбус перевозить близько 167 чоловік, з них 119 – пільговики, а половина із 119 – пільговики з категорії «липові». Про що можна говорити далі. Звичайно, з такими розрахунками підприємство буде у постійному збитку. Якщо буде запроваджена адресна допомога, тоді проблема з виплатами та прибутковістю підприємства вирішиться протягом найкоротшого терміну вважають експерти.

     Пільговики – це та сфера, де панує цілковитий хаос. Ніхто до кінця не може сказати скільки їх є, скільки поїздок ці люди роблять протягом дня, відтак, доволі важко говорити про компенсації. На сьогодні при великому бажанні отримати папірець пільговика не становить великої проблеми, головне знати, в які двері постукати і якого конверта підсунути. В разі введення адресної допомоги такі маніпуляції будуть зведені до нуля. Отримав допомогу, будь-ласка, можеш платити і їхати, або ж економити і йти пішки. Все просто.

     Самі кондуктори бідкаються: «Стоїть здоровий дядько з розпашілим писком, і показує посвідчення пільговика, спробуй йому заперечити. Промовчати, часом собі ж дорожче». І такі випадки непоодинокі не лише на прикладі громадського транспорту.

     Подібні схеми використовуються і при оплаті за компослуги і при отриманні інших безплатних привілей з державної кишені. Хоча доволі часто ті, хто претендує на них не мають до осіб, які справді можуть претендувати на пільгову категорію жодного відношення. Не рідко під шумок навіть далеко не вбогі категорії населення поліпшують таким чином власний добробут. Держава не повинна за них платити.