Виконавчий директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман у своєму виступі на засіданні Громадської гуманітарної ради подякував Президентові за ту увагу, яку він приділяє проблемам людей з особливими потребами.

«За 20 років - це перший раз, коли Президент звернув на це увагу. Причому тепер я бачу, що це не формальність. Тепер я розумію, що є шанси пробити цю стіну, хоч і не швидко», - сказав С. Глузман.

Він наголосив, що в Україні, як і в усьому цивілізованому світі, слід зосередити усі зусилля на дотриманні прав інвалідів, зокрема психіатричного профілю.

«Звичайно, існує проблема інтернатів і ще маса серйозних невирішених питань, однак починати слід, вірогідно, зі школи та сім’ї. Діти, що погано навчаються, не повинні лише тому потрапляти в інтернати для розумово відсталих», - сказав він.  

«Від Радянського Союзу нам дісталося близько ста психіатричних лікарень і понад 200 психіатричних інтернатів. Минуло 20 років – у нас стільки ж лікарень та інтернатів. Це говорить про те, що ми дуже багата країна, якщо дозволяємо собі утримувати таку кількість інтернатів і лікарень, не виводячи людей в амбулаторну систему. У нас просто нема амбулаторної системи соціальної психіатрії. Весь світ давно дотримується прав психіатричних пацієнтів з простої причини – не лише тому, що це гуманно, але й тому що дотримання прав людини та інваліда вигідне», - сказав С. Глузман.

«Коли мені зателефонували з Адміністрації Президента і сказали, що за дорученням Глави держави мене запрошують прийняти участь у засіданні Громадської гуманітарної ради, першою думкою, чесно кажучи, було, що це, мабуть, чийсь жарт. Адже я стільки листів і скарг написав, але дуже мало людей реагувало. А зараз, коли прийшла нова влада – почали реагувати», - так почав свій виступ представник Асоціації СІД з питань захисту прав дітей-інвалідів Максим Мєлєцкій. 

Звертаючись до Глави держави, він сказав: «Я Вам дуже вдячний, Вікторе Федоровичу. За роки незалежності я, попри те, що маю складну інвалідність, об’їздив дуже багато міст України, та в жодній організації, в жодній владній установі ніхто не хотів вивчати і реагувати на проблеми і задовольняти потреби людей з обмеженими можливостями, і особливо – дітей-інвалідів.

Зараз, коли я сюди приїхав, я дуже радий, що таке, нарешті, відбувається. З нами, з громадськими діячами, співпрацюють вищі ешелони влади, співпрацює керівництво держави. І це вселяє надію. Тому що, повторюю, місцева влада на своєму рівні не хоче нас чути, не хоче чути про наші проблеми. 

Я ріс в інтернатному закладі, наді мною знущалися, мене били. Б’ють й інших дітей. Я написав тисячі листів, і я вам чесно скажу – коли я звернувся до Ганни Миколаївни (Герман) як до народного депутата по допомогу, вона була єдиною людиною у Києві, котра мене почула".

Прикро про це говорити, зазначив також Максим Мєлєцкій, та в міністерстві, котре мало займатися соціальною політикою, і якому крім іншого підпорядковані інтернати, сиділи люди, котрі не реагували на кричущі сигнали «ззовні». Та тепер інваліди мають надію, що ставлення до людей з особливими потребами зміниться на краще. І зміниться кардинальним чином.