Кожна розповідь ветерана – це сповідь душі, і разом з тим, ще один привід задуматися про ціну і цінність власного життя нині, у мирний час.

Свою історію перемоги розповів ветеран Великої Вітчизняної війни Михайло Єрлін. І не зважаючи на поважний вік, він не тільки цікавиться громадським життям, а й бере у ньому активну участь. Для нього війна почалася, як це не дивно, у колгоспі.

Тоді усі дорослі чоловіки були на війні. А ми, молоді хлопчаки, працювали у колгоспі. За мною була закріплена пара коней з возом. У вересні 1942 року до нас в новосибірський колгосп приїхав піхотний батальйон, щоб допомоги прибрати врожай.

Була вже осінь залишилося тільки солому прибрати. І ті солдати нам допомагали її скиртувати. Щось мені тоді таке найшло і я запитав у одного з них: «Дядечку, що ж буде? Німці то вже під Москвою?!…» А він мені: «Не переживай, синок! Проженемо!» Я ці слова на все життя запам’ятав.

А в жовтні цього ж року я вже стояв у строю, як доброволець, окремого десантного батальйону автоматників в Красноярську. 9 грудня мені виповнилося тільки 17 років.

Батальйон, в якому я був, готували для оборони Сталінграда. А 2 лютого 43-го року остаточно було розбите угрупування Паулюса в Сталінграді. І потреба в нашому батальйоні відпала. Його розформували.

На той час там було три училища: одне старе, ще царське, артилерійське, і два київських – зв’язку і артилерійське, які були в евакуації. То нас туди і направили.

Пізніше наш ешелон з Красноярська був направлений на захід. Вдень 25 червня 1944 року ми прибули в Голоби, що під Ковелем. А вночі вирушили на Ковель. Тоді там велися бойові дії. Таким чином потрапили на передову. Коли нас розподіляли, то запитували, хто з якої зброї вміє стріляти. Я ж умів майже з усього. Так я потрапив другим номером на кулемет конструкції Діхтєрьова.

6 липня ми звільнили місто Ковель. Потім далі відвойовували метр за метром нашу землю, а під Турійськом нас змінила інша військова частина, і ми повернулися в Ковель.

Там тиждень працювали в розпорядженні коменданта: допомагали саперам розміновувати та розвантажувати місто. Згодом нас посадили в ешелон і відвезли до Рівного. І там вже розподілили по частинах Першого українського фронту. Чимало з нас потрапили в підрозділ зв’язку Третьої гвардійської танкової армії генерала П.С.Рибалка, яку ми наздогнали її під польським Жешовом.

І знову бої: брав участь у захопленні Сандомирського плацдарму, брав участь у штурмі Берліна, форсував Одер, неодноразово провалювався під лід, тонув в Одері. Якби не врятував товариш, то там би і була крапка в моїй історії.

А 2 травня знімають нашу рухому танкову дивізію з-під Берліна і кидають на тоді ще Чехословаччину. Як нам сказали, - рятувати Прагу. Тоді там німецьке угрупування кількістю 600 тисяч відмовилося від капітуляції і збиралося пробитися через Прагу до союзних військ. Як би так сталося, від теперішньої Праги не лишилося б і сліду. І 8 травня ми на танках в’їхали в місто. 9 травневого дня відсвяткували Перший день Перемоги, який я запам’ятав на все життя.

Для більшої урочистості зробили трибуну. Вона була із свіжих соснових дощок. На трибуні стояли поважні люди: маршал Радянського Союзу, командир І Українського фронту, маршал Радянського Союзу, командир ІІ Українського фронту, командир IV Українського фронту. І разом з нами стояв командуючий Чехословацької армії Людвіг Свобода.

Для мене, тайгового хлопчиська, це було таке щастя, що описати просто неможливо. Ми проходили строєм повз цих людей, повз цю трибуну, ще не зовсім усвідомлюючи святковість і важливість моменту. Та найбільше у пам’яті закарбувався запах свіжої сосни. Це і зараз в мене асоціюється з перемогою».

Міла Шульгач