Олександр Башкаленко. Голова облорганізації Партії регіонів. Керівник фракції цієї політичної сили в обласній раді. Перший заступник голови облдержадміністрації. Цих важливих постів вистачило б і на трьох людей, які здатні працювати на позитивний результат мало не цілодобово. Але Олександр Костянтинович устигає ефективно трудитися на всіх цих ділянках. Бо кожне обрання чи призначення стало результатом багаторічних зусиль, підсумком того чи іншого етапу в житті. 

Ще двадцять років тому Олександр Башкаленко був армійським офіцером. Але розвал Союзу і фактична ліквідація Ракетних військ поставили його перед непростим вибором: або продовжити службу за межами України, або спробувати себе реалізувати за нових обставин у цивільному житті. Він зробив свій вибір. А роки засвідчили, що цей крок був правильним.

Отже, сьогодні ми пропонуємо увазі читача текст розмови з Олександром Башкаленком, яка відбулася в його службовому кабінеті.

– Підсумовуючи рік 2010-й, що ви вважаєте в ньому найголовнішим, визначальним?

– Найголовнішою подією минулого року стали президентські вибори та обрання нашого лідера – Віктора Януковича – на пост Глави держави. До цієї події ми йшли два з половиною роки, була дуже напружена робота, і результат став закономірністю.

Наступна віха – вибори до місцевих органів самоврядування. Для мене як для політика дуже цінним є результат, досягнутий Партією регіонів. Якщо з 16-ти голів районних рад дев’ять – наші представники, то цей факт є найяскравішим критерієм оцінки! Найголовніше ж у цьому сенсі те, що ми зуміли розвіяти міф про Волинь як про якусь «помаранчеву» чи «білосердешну» область.

Об’єднавча робота – теж дуже важливий аспект. Після перемоги Віктора Федоровича майже сім місяців його однодумці займали ті чи інші посади, важливі для управління краєм. Раніше вважалося: та політична сила, яка приходить до влади, неминуче починає втрачати голоси. Проте на прикладі нашої партійної організації я вам доведу, що це – неправильне твердження!

Адже порівняно з підсумками президентських виборів на місцевих виборах ми взяли   голосів більше! І це є результатом системної, цілеспрямованої організаційної  роботи з розбудови партійної організації впродовж останніх двох років. Тому  нашим найбільшим надбанням сьогодні є люди, які  нас підтримують, партійці, прихильники. Мало того, що ми прийшли до влади, ми здійснювали певні кроки, і люди підтвердили: ці кроки – в правильному напрямку.

– Коли було важче: під час перебування в опозиції чи тоді, коли вас призначили першим заступником голови облдержадміністрації і отримали дуже вагоме коло повноважень?

– Важко однозначно відповісти, бо непросто порівнювати, де було краще, а де – гірше. Я взагалі вважаю, що знаходитися в опозиції – це теж робота. Сьогодні багато хто вважає, що перебування серед опозиційних сил – це суто політиканство, дешевий популізм чи якісь гучні заяви. Переконаний, що кожна партійна організація – це живий механізм, який складається із живих людей. І коли ти – в опозиції, то особливо повинен дбати не лише про захист і розвиток тих чи інших ідеологічних переконань, але й про максимальне сприяння кожному однопартійцеві в його роботі і повсякденному житті. Це – непросто, але саме такий підхід стає запорукою майбутніх успіхів. Щодо моєї роботи на посаді першого заступника голови облдержадміністрації, то у поєднанні з партійними обов’язками я отримав значну ділянку складної і відповідальної роботи. Тому виходить, що партійному лідерові насправді перебувати в опозиції простіше, аніж при владі.

– Ви були кадровим офіцером Ракетних військ стратегічного призначення. Чому залишили службу в армії?

– У 1991-1992 роках відбувався процес остаточного розвалу Союзу. Тодішній Президент України Леонід Кравчук поставив підпис під угодою, якою передбачалася ліквідація цього роду військ на території нашої держави. Для того, щоб продовжувати військову службу, мені, тодішньому підполковникові, треба було б виїхати разом із родиною або в Білорусь, або – в Росію. Ми з сім’єю вирішили не залишати рідної землі й залишитися на Волині.

– Коли ви відчули, що Україна – рідна земля?

– Та я завжди так думав, адже що в мене, що в дружини батьки – корінні українці! Людмила – родом із Чернівців, а мої батьки – з Одещини. Тому, хоч і непросто відважитися залишити військову службу, якій віддав багато років життя, таке рішення було ухвалене. І я почав шукати себе в цивільному житті. Спочатку – в бізнесі, згодом – у політиці.

– «Лихі дев’яності», з одного боку, були благодатним періодом для реалізації приватної ініціативи, а з іншого – дуже непростим періодом, коли буквально «по живому» перерозподілялися сфери впливу. Як вам вдалося не загубитися в цьому вихорі подій і що б порадили тим бізнесменам, які зараз роблять лише перші кроки?

– Нинішнім бізнесменам я завжди рекомендує працювати прозоро, чесно і обов’язково сплачувати податки. А щодо дев’яностих… Знаєте, кожна сторінка історії є неповторною. У ній є специфічні рядки, котрі автоматично не переносяться на новий період. Навіть десять років тому умови для підприємництва були зовсім іншими, аніж два десятки літ назад! Науково-технічний прогрес не тупцює на місці, країна постійно розвивається, і зараз для багатьох із нас звичними речами стали ті досягнення, про які колись навіть ніхто не міг подумати! Скажіть, кого сьогодні здивуєш комп’ютером чи мобільним телефоном? А в дев’яності роки навіть стаціонарні засоби зв’язку були далеко не в усіх квартирах! Проте ми жили в той час і залишалися людьми, котрі так само, як тепер, наполегливо працювали, весело відзначали свята, дружно ходили в гості…

– Олександре Костянтиновичу, так сталося, що ми з вами батьки, чиї діти здобувають вищу освіту за кордоном. Моя старша донька – в Берліні, одна з ваших – у Великій Британії…

– Мушу внести поправку: у мене немає і ніколи не було доньки!

– Перепрошую, але хто ж тоді навчається в Лондоні?

– Старший син Костянтин, якому, до речі, 30 грудня виповнилося 25 років. Меншому –  Олександрові – в грудні, до речі, виповнилося двадцять. Сьогодні вони обидва в Україні. Старший закінчив Інститут міжнародних відносин, за фахом – аналітик міжнародних процесів. Потім продовжив навчання в Лондоні, а в січні вже отримує відповідний диплом. Від сина залежить, чи він залишиться працювати в Великій Британії, чи повернеться додому. Ми з дружиною нічого нав’язувати йому не будемо.

– Старшого, як так розумію, на честь вашого батька назвали?

– Так сталося, що того року, коли ми з Людмилою взяли шлюб, помер мій батько… І ми вирішили: якщо народиться хлопчик, назвемо Костянтином… А ім’я для другого вибрала дружина.

– У вас є якась особлива родинна традиція зустрічі новорічних свят?

– Ні. Як звичайна українська родина ми намагаємося в ці свята бути разом. І на Новий рік, і на Різдво Христове. Мені дуже подобається, що упродовж багатьох років ці дні ми святкуємо обов’язково разом, удома, у родинному колі. Радий, що сини підтримують таку традицію.

– А Людмила готує в ці дні якісь особливі, «фірмові» страви?

– Повірте, дружина в мене так смачно готує, що кожна страва – справжній витвір кулінарного мистецтва!

– Переходячи до дещо іншої теми, мушу визнати, що справжнім шедевром політичного мистецтва стала організація роботи депутатів обласної ради, де представники Партії регіонів грають першу скрипку, а під егідою голови облдержадміністрації Бориса Клімчука навіть створене потужне об’єднання під промовистою назвою «Нова Волинь». Скажіть, чи просто вибудовуються стосунки всередині фракції та групи?

– Кожна людина – особистість. Кожна політична сила – особлива. Тому абсолютно безхмарного неба бути не може. Існують різні точки зору на вирішення того чи іншого завдання, але в процесі обговорення ухвалюється конструктивне рішення. Повинен нагадати, що спочатку в облраді ми створили фракцію Партії регіонів, потім було зареєстровано фракції Народної Партії і Єдиного Центру. Хід перших сесійних засідань показав: для покращення системності в роботі нам треба працювати згуртованіше, чіткіше і системніше. Саме тому й виникла ідея з числа трьох фракцій та депутатів, котрі є позафракційними і поділяють наші переконання, створити групу «Нова Волинь». Керівник групи, депутат від Партії регіонів і голова облдержадміністрації Борис Клімчук, одразу заявив, що головним пріоритетом у нашій роботі буде захист інтересів Волині, максимальне сприяння розвитку краю та покращення життя людей. У цьому руслі й працюємо, причому, уникаючи «проштовхування» якихось суто меркантильних питань. І – боремося з політиканством, яке, на жаль, ще присутнє в незначної частини депутатського корпусу.

– На одній із сесій, яка транслювалася по телебаченню, у вас виникла гостра дискусія з депутатом Ігорем Гузьом. Ви переконували, що треба навчитися займатися благодійністю за рахунок власних заощаджень, тоді як опонент переконував: слід суттєво збільшити бюджетний фонд депутатів облради. Деталізуйте, будь ласка, свої аргументи.

– Чомусь так виходить, що останнім часом чи не всі журналісти запитують мене про Ігоря Гузя… А чи не забагато уваги ми приділяємо цій людині?! Це суто моє власне розуміння: він поводиться не як політик, а як політикан. Хіба важко у визначеному порядку взяти слово, чітко висловити свої аргументи і завершити промову якоюсь реальною пропозицією? Кожен може по-різному ставитися до голови облдержадміністрації, голови облради, до будь-якого іншого посадовця чи депутата, зрештою, як і до мене особисто, проте слід неухильно дотримуватися правил поведінки у публічних місцях! І ще: якщо ти прагнеш справді зробити щось добре для Волині та її людей, то не треба займатися голослівними звинуваченнями чи повчаннями з мікрофоном у руках. Краще попрацювати на конкретній ділянці! В області є багато підприємств, де можна знайти застосуванням своїм знанням та досвіду. Наприклад, «Волиньторф». Я готовий посприяти, щоб Ігор Гузь отримав реальну можливість потрудитися і на благо нашого краю, і для своєї власної родини. Тоді він зароблятиме гроші, частину з яких зможе використовувати на благодійність.

Щодо мене особисто, то повинен сказати: не було такого року, щоб не здійснював якусь благодійну акцію. Коли ще не займався політикою, то взагалі не хотів, аби хтось сторонній знав про цю роботу. У Святому Письмі сказано: добро треба робити таємно! Думаю над цим і зараз, коли очолюю потужну партійну організацію та працюю на дуже важливій ділянці в системі виконавчої влади, проте інколи чую зауваження колег, що, мовляв, це не зовсім добре, коли люди не знають про той чи інший благодійний вчинок. Може, і є якесь раціональне зерно в публічності надання благодійної допомоги, але все-таки вважаю: люди й так дізнаються, хто що робить доброго…

І – щодо «депутатського фонду». Чотири роки я був депутатом облради попереднього скликання. Тоді кожен із нас міг надати матеріальну допомогу громадянам у розмірі 2 тисячі гривень на рік. Так вирішило голосування тодішньої більшості, і ми, четверо членів Партії регіонів, котрі перебували в опозиції, жодного разу не поскаржилися, не запропонували збільшити розмір цього фонду. Тому я зовсім не впевнений, що майже мільйон бюджетних коштів треба витрачати на «популяризацію» депутатів, кожен із яких міг би щороку витрачати на матеріальну допомогу виборцям по 12 тисяч гривень! Бо ці кошти можна використати раціональніше! Наприклад, коли тривали дискусії щодо цієї теми, в Луцькому районі треба було дуже швидко вирішити важливу проблему – відновити систему теплопостачання дитячого садка, на що необхідно знайти і використати майже 28 тисяч гривень! Ось куди потрібно було б у першу чергу використовувати гроші, а не на персональний популізм чи політиканство!

– Дійсно, під час передвиборної агітації ніхто з нинішніх депутатів не казав, що після перемоги він вимагатиме збільшення «депутатського фонду» і, зрештою, нікого з тих, хто зараз бідкається про відсутність грошей, силою ніхто в склад облради не тягнув!

– Повністю з вами погоджуюся! Тим більше – всі знають, що будь-який депутат місцевої ради працює на громадських засадах! Знаєте, мені вже набридли популісти, які здатні, наприклад, кричати, що вулиці від снігу погано чистяться, проте ніколи в житті не взяли в руки лопату і не прочистили хоча б вузеньку доріжку до дверей хатинки, де живе старенька бабуся!

– Скажіть, які завдання поставили для себе пріоритетними на рік 2011-й?

– Відповідь дуже проста. Коли в жовтні 2010-го Партія регіонів ішла на вибори, то в кожному населеному пункті Волині був визначений список пріоритетів. Тобто буквально скрізь визначено програми та завдання, які будуть реалізовані упродовж чотирьох років роботи.

– Олександре Костянтиновичу, українська ментальність – явище загадкове. Я, наприклад, ніяк не можу збагнути, звідки в багатьох людей взялася паталогічна здатність пристосовуватися до будь-яких змін у суспільстві, в органах влади? Не секрет, що після перемоги Віктора Януковича на виборах Президента України популярність Партії регіонів серед чиновництва різко зросла. Не один, кинувши старі партійні стяги, поспішив написати заяву про приєднання до вашої політичної сили… Взагалі, як складаються справи з чисельністю регіоналів на Волині?

– Коли перемога Віктора Федоровича стала незаперечним фактом, одразу з’явилися «любі друзі», які почали буквально штурмувати офіси Партії регіонів із заявами про вступ до нашої політичної сили. Щоб уникнути хаосу та зберегти чистоту рядів, центральний апарат Партії регіонів на початку минулого року рекомендував тимчасово призупинити прийом нових членів. А через два з половиною місяця ажіотаж ущух, у серпні знову відновився прийом, до нас  приходять нові люди, але з чіткими переконаннями, а не з намаганням отримати особисті вигоди. Взагалі ж, пристосуванство – це наслідок поганого виховання в минулому. Ми ж націлені на майбутнє, на те, щоб нова Волинь стала органічною складовою нової України – успішної за всіма параметрами, сучасної європейської держави, де кожна людина відчуває себе справжнім і самодостатнім громадянином.

Інтерв’ю вів Володимир ДАНИЛЮК.