На політичному проекті «Народна Самооборона» поставлено хрест. Саме так можна трактувати слова Юрія Луценка про ліквідацію депутатської групи в парламенті і злиття однойменної партії з «реальною опозиційною політичною силою». Таку ж позицію підтримують залишки «Народної Самооборони» в парламенті, що ще не встигли перекинутися до коаліції. Мовляв, а як інакше чинити після відходу більшої половини самбістів в коаліцію з ПР? Адже ідея самооборони зневажена, а тому рух і сама назва підлягає забуттю. 

Фундамент політичного фіаско Юрія Луценка був закладений ще в 2007 році, коли на піку популярності руху «Народна Самооборона» він повів своїх людей в блоці «НУ-НС».

Основний фінансовий внесок у справу вніс Давид Жванія, а Луценко, Тарас Стецьків та компанія всю осінь-весну 2006-2007 років колесили по Україні, закликаючи народ «вставати проти бандитської влади». Тоді ж до них приєднався Олег Новіков зі своїм «Антикримінальним вибором». Не дивно, що на тлі пасивної позиції Ющенка і «Нашої України» Юрію Луценку і товаришам вдалося нашкребти під себе чимало протестного електорату - в кінці весни 2007-го соціологи давали Cамообороні до 7% всеукраїнської підтримки.

На піку популярності Юрій Віталійович обзавівся і власною партією, хоча її і не очолив. Навесні 2007-го до його руху приєдналася «Вперед, Україна» Віктора Мусіяки, регіональними керівниками якої в усіх областях стали люди Луценка. У союзники популярного лідера тоді швиденько записався і «Християнсько-демократичний союз» Володимира Стретовича.

Після першого указу Ющенка про розпуск парламенту вся ця весела кампанія на з'їзді 15 квітня створила передвиборний блок «Народна самооборона Юрія Луценка». Здавалося б, не зменшуючи обертів, він заведе в Pаду мінімум тридцять бійців власної фракції.

По цьому шляху, на своє нещастя, Cамооборона не пішла. Після довгих переговорів з «Нашою Україною», тодішній голова президентського секретаріату Віктор Балога таки уламав Луценка вступити до загального «колгоспу» і очолити список блоку «Наша Україна-Народна Самооборона». Публічно це начебто було зроблено для об'єднання демократичних сил у боротьбі з «біло-блакитним реваншем». Луценку також обіцяли керівництво в можливій єдиній партії, створеної на базі «НУ-НС». Також сподівалися, що блоком, використовуючи адмінресурс губернаторів, можна отримати солідний результат і обскакати БЮТ.                                                                                            Але весь «колгосп», у який примудрилися утягнути десяток різношерстих партій, набрав всього в два рази більше, ніж мала Cамооборона - 14%. В результаті, замість своєї фракції в тридцять багнетів Луценко отримав групу в рамках «НУ-НС», яка на прийняття рішень у фракції практично не впливала. Та й бренд «Народна Самооборона» потьмянів, адже під час виборчих перегонах таки доводилося працювати на розкручування всього блоку.

Кілька місяців після виборів про створення мега партії на базі «НУ-НС» ще заїкалися, але всі чудово розуміли утопічність цієї ідеї. Рух, УНП та компанія ні за що не хотіли позбутися теплих керівних місць у своїх карликових партіях. А «Наша Україна» продовжувала потопатися у внутрішніх чварах і скандалах.

Протягом 2008 року депутатська група, як і сам міністр внутрішніх справ, повільно, але впевнено дрейфували у бік БЮТ. І перманентний конфлікт з Віктором Балогою і Ющенком був найкращим тому каталізатором.

І коли демократична коаліція у вересні розвалилася, грянув указ номер 911 про розпуск парламенту, самбісти навіть і не думали про окремість у виборчому забігу. Колишній рейтинг практично розтанув, а тому максимум, на що розраховували депутати-самооборонці - потрапити до списку БЮТ. Вже тоді стало зрозуміло, що «Народна Самооборона» як самостійний проект, себе вичерпав. Але вибори не відбулися, і публічного визнання цього факту Луценку вдалося уникнути.

Приймаючи найактивнішу участь у створенні коаліції БЮТ, НУНС і Блоку Литвина, «Самооборона» остаточно здалися на милість Тимошенко. Ставка була зроблена і на її перемогу в президентському забігу, і місце в бютівському виборчому списку. Може, такий вибір був би і правильний, але тільки у разі перемоги Юлії Тимошенко. Не будемо гадати, що в кінцівці отримали б самооборонці, скільки місць їм дали б в уряді чи списку провладного блоку на парламентських виборах. Адже з перемогою Віктора Януковича всі ці плани і домовленості випарувалися.

І тільки тоді Юрій Віталійович взявся відроджувати партійний проект «Народна Самооборона». Якраз на наступний день після інавгурації Віктора Януковича, з'їзд партії «Вперед, Україно» ухвалив рішення перейменуватися в «Народну Самооборону». В.о. голови партії залишили Олега Новікова, який повинен був займатися активним партійним будівництвом до приходу Юрія Луценка. До речі, на сайті «Народної Самооборони» до останнього часу Луценка називали не інакше як лідер партії, хоча офіційно він її так і не очолив.

За неповних чотири роки Юрій Луценко пройшов складну політичну еволюцію - від лідера всеукраїнського масштабу до відставного міністра, який навряд чи контролює кілька депутатів у Верховній Раді. Особистого рейтингу практично немає, партії, здатної набрати кілька відсотків на виборах і головне - спонсора для цього проекту - немає, а тому йому залишається лише сподіватися на поблажливість і подяку Юлії Тимошенко. Адже все могло бути зовсім по-іншому.

Якби свого часу Юрій Віталійович таки зважився самостійно піти на парламентські вибори 2007 року, відпрацювати кампанію і захистити свій результат, то тоді б він перетворився на політика іншого масштабу. Маючи в нинішньому парламенті свою фракцію, здатну самостійно приймати рішення, а не корчитися, як нинішній НУНС, то й розмова б з ним велася по-іншому. Та й навряд чи депутати б побігли від нього тоді, як ошпарені. Багато чого могло піти не так, і не тільки для Юрія Луценка.

За матеріалами  Головкому