 Епопея із далеко не порядним ставленням до параолімпійців продовжується. Слідом за Юрієм Костюком, нещодавно в редакцію газети «Волинь-регіон» завітала і багаторазова чемпіонка та рекордсменка з пауерліфтингу Світлана Гедіон. Дівчина виступає у складі Параолімпійської збірної команди України з пауерліфтингу, майстер спорту міжнародного класу, дворазова чемпіонка та рекордсменка Європи у 2005-2007 рр., чемпіонка Всесвітніх Ігор 2005 року, неодноразова чемпіонка та рекордсменка України 2000-2009 рр., учасник Чемпіонату Світу та XIII Параолімпійських Ігор у Пекіні. І все це незважаючи на те, що Світлана – інвалід ІІ групи з дитинства (ДЦП), та ще й напівсирота.
Світлана родом з Волині і перші кроки у пауерліфтингу були зроблені також на рідній землі. Потім був Київ і вже великий спорт. Саме в столиці дівчина заклала фундамент для майбутніх перемог. Але студентські роки спливали, а з житлом питання ніяк не вирішувалося. Коли останні надії на власний куточок в столиці остаточно розвіялися, дівчина вирішила повернутися на Волинь. Спочатку Світлана планувала жити у Нововолинську з бабусею. Проте на той час там не було ані тренера з пауерліфтингу, ані спортзалу з потрібним обладнанням. Я залишати спорт, чи не єдине, що приносило їй моральне задоволення, Світлана зовсім не хотіла. Тому почала шукати варіанти, і одним із них став обласний центр Волині.
З 2007 року Світлана живе і тренується у Луцьку. Щоправда, молодій дівчині жити у геріатричному пансіонаті зовсім не солодко. Як зазначає сама спортсменка, вона не має змоги повноцінно дотримуватися спортивно-тренувального режиму, а це і сон, і харчування, і, навіть, особиста гігієна. Відповідно, показувати високі спортивні результати і гідно представляти Україну у міжнародних змаганнях в таких умовах стає ну дуже вже тяжко. Та навіть за таких умов Світлана змогла довести і собі, і іншим, на що здатна. Так, 2007 року вона виборола золото на Чемпіонаті Європи та встановила Рекорд Європи, який і досі ніхто не здолав. А у 2008 році на ХІІІ Параолімпійських іграх у Пекіні вона стала п’ятою. Пригадує, що після оголошення результатів, була трохи розчарована, як і будь-яка спортсменка, і поділилася своїми переживаннями з колегою із Греції. Яким було здивування у Світлани, коли грецька спортсменка, яка посіла набагато нижче місце просто світилася від щастя. Збита з пантелику українка запитала, чого ж вона радіє. А грецька спортсменка відповіла, що в її країні усі спортсмени, які на змаганнях такого рівня займають з першого по восьме місце включно, прирівнюються до олімпійського чемпіона, і їх держава повністю забезпечує.
Після приїзду додому Світлану теж ощасливили – пообіцяли житло. Така «хороша» перспектива підтверджувалася і документально, і особистими обіцянками тоді ще перших осіб держави, і тим фактом (з уст «самої» Тимошенко), що на загальнодержавному рівні з бюджету було виділено кільканадцять мільйонів на соціальну програму придбання житла для олімпійців та параолімпійців. Однак паперова бюрократія зробила свою справу. Наприклад, на звернення обласної адміністрації надати житло шістьом заслуженим спортсменам, Волинська обласна рада пообіцяла, цитую: «… інформацію взяти до відома… рекомендувати головному фінансовому управлінню облдержадміністрації при черговому розгляді питання «Про внесення змін до рішення обласної ради від 15 січня 2009 року №26/8 «Про обласний бюджет на 2009 рік» передбачити кошти на придбання квартир для спортсменів-олімпійців…» Щоправда, скоро середина 2010-го року, а віз і нині там…
До всього через хворобу, виступ Світлани на всеукраїнських змаганнях у 2009 році не дотягнув до стипендії, хоча вона і тоді виборола першість України. А от отримати заслужену і таку потрібну винагороду так і не довелося. У відповідь на її «чому?», почула, - «це не вагомий внесок у спортивні здобутки нашої області на аренах України і світу»… Як пояснили у Центрі інвалідного спорту Волині «Інваспорт», існують певні обмеження (щоправда, усні вказівки так би мовити зверху) щодо кількості стипендій для спортсменів-інвалідів, тобто не більше десяти. Незрозумілим лишається і те, у кого вистачає нахабства обмежувати хоч мізерну, але все ж допомогу для таких людей. На жаль, керівництво інвалідного спорту не змогло втиснути усіх гідних в ту «щасливу десятку», і серед тих, хто лишився за бортом, була і Світлана.
До слова, «Інваспорт» Волині - це спортсмени серед, яких більше десяти майстрів спорту України, 6 заслужених майстрів спорту, 18 майстрів спорту міжнародного класу. А чи може такими показниками похизуватися здоровий спорт, питання риторичне…
Зараз Світлана Гедіон мріє про власний куточок, люблячу сім’ю, дитину. Вже давно розчарувалась в обіцянках, які нещодавно знов повторилися. Та як кажуть, надія помирає останньою. А тим часом живе молода дівчина у будинку для літніх людей, займається у спортзалі за власний кошт (дівчина пояснює, що державні спортзали нині ледь животіють і займатися там практично неможливо, благо світ не без добрих людей – зробили якісь знижки). І так готується до наступних змагань, адже хоче гідно представити батьківщину на ХІV Параолімпійських іграх в Лондоні.
Звичайно, режим дня спортсменки і режим дня літньої людини відрізняється. На жаль, це чомусь не розуміють ті, хто може допомогти, і разом з тим лише вимагають високих результатів… «Хочеш погуляти з друзями, а тренування забирають час, хочеш посмакувати чимось солоденьким, і тут собі відмовляєш, бо за вагою теж слідкувати треба», - розповідає Світлана. «А особисте життя – взагалі не для спортсмена», - не без сарказму жартує дівчина. «Звичайно хочеться і друзів запросити, і про сім’ю неодноразово задумувалась. Та елементарного спокою і тиші іноді хочеться, - ділиться наболілим спортсменка, - Кажуть, обіцяного три роки ждуть… Вони вже пройшли, а обіцянки чомусь не виконуються. Знаєте, краще б не обіцяли»…
З усієї історії чітко вимальовується одне – олімпійці в Україні до цього часу нікому не були потрібні…
Сподіваємося, що крик душі спортсменки буде почутий і її питання буде вирішене. А редакція , в свою чергу, буде тримати руку на пульсі подій.
Людмила Попович
|