Марія Бець народилася першого травневого дня в тоді ще мальовничому селі з красномовною назвою Куколовка Олександрійського району Кіровоградської області.

     Дитинство проходило з гірким присмаком голоду. Пані Марія згадує, як її, трирічну дитину, бабуся просила триматися за спідницю і лякала, щоб не губилася, бо з’їдять. «Я ще мала була, але я пам’ятаю, що були великі казани і з них кормили людей, - розповідає Марія Іванівна. - З 1932 по 1933 жодного разу не було дощу. Сильна засуха була. А вже у 33-му і паляниці пекли, так тиф брючний почав косити людей».

     - Маріє Іванівно, чи пам’ятаєте Ви перші дні війни?

     - «22 июня ровно в четире часа, нам об’явили - Киев бомбили, что началася война…» Ну як пережили… Пережили страшно. Оце скільки була війна, з 41-го по 45-ий, то ми в школу не ходили. Усю війну працювали. Солдатів переховували. Ми з братом прекрасно розуміли, що таке війна, бо і батько наш воював. А німці страшним катами були. Приїхали на мотоциклах до нас вже через два тижні. Коли наступали, то вони себе спокійніше поводили, а як вже йшли назад, то, як звірі, нищили все, що могли. І якщо в селі німця вбили, то вони село спалювали. І наше село спалили майже до тла. В німців були «Ванюши», а в нас – «Катюши». То оце як пускали «Катюшу», то були великі жертви. Бо ж «Ванюша» і «Катюша» не мирилися. Коли стріляли і бомбили, то ми ховалися в погребах і в сховищах, які самі рили. Всі ховалися: і жінки, і діти, а чоловіків не було, бо хто міг тримати зброю – всіх забирали на війну. Німці багатьох забирали з собою, щоб вони насильно там працювали, а я ще мала була, то мене і не забрали. Та в малих були обов’язки зв’язкових: якщо скаже якийсь поліцай, коли бомбити будуть чи буде облава, то ми і переказували іншим. Хто не встигав сховатися, того могли вбити, а в кращому випадку поранити чи забрати в Германію. І я поранена була неодноразово. Ще й досі є шрами…

     - До речі, Ви згадали про свого батька. А він повернувся з фронту?

     - Ні. Після війни ми отримали звістку, що батько вбитий на фронті. А сусід, який повернувся з війни, сказав, що бачив живим мого батька той час, коли ми отримали похоронку. Та тоді з’ясувати правду було практично не реально. А коли я пішла на пенсію, вирішила знайти батька. Їздила в Москву, шукала в архівах якісь зачіпки. І тільки минулого року я отримала лист, що він похований у Польщі. - Ви вже були на батьківській могилі? - Так склалися обставини, що не змогла. Здоров’я підвело. - Як же Ви потрапили на Волинь? - Після війни, у 1949 році, я закінчила медичний технікум, і по призначенню була направлена фельдшером в село Мительно Любешівського району Волинської області, а потім працювала в Олицькій лікарні - медсестрою. Медики тоді були під пильним наглядом КГБ. Вони й житло підбирали, так би мовити з підходящими хазяями. В селі в мене була помічниця – санітарочка Аня. Вона скрізь і у всьому мені допомагала, охороняла можна сказати. Кілька разів потрапляли ми з нею і в бандерівські перипетії. Та Бог боронив – живі лишилися. Головний лікар казав, що наша місія – лікувати людей. То ми так і робили: не питали бандерівці вони чи ні. Може тому і жива лишилася… А багато дівчат з медтехнікуму 1949 року випуску так додому і не повернулися: когось вбили, когось з собою забирали (медики ж завжди треба). Одного разу я думала, що мені буде вже кінець, але моя санітарочка Аня допомогла. Її брат був бандерівець, а я в неї на квартирі жила певний період. То коли він із хлопцями приходив, вона мене попросили ні в якому разі не виходити з іншої кімнати. Так я жива і лишилася того разу.

     - Чому ж не лишилися на Волині?

     - Я би може і прижилася тут, але в 1958 році брата в армію забирали, а мати, за законом, по віку не могла сама лишалася. І мене знайшли через військкомат (медики ж усі були військовозобов’язані). От і повернулася на Кіровоградщину. Зараз я мешкаю в Олександрії. Маю 52 роки трудового стажу. - Ви зараз живете в Олександрії. А на Волинь в гості приїхали? - Тут живе мій син. Він повертатися в Олександрію не хоче. Каже, нічого там робити. А місто ж в нас передове шахтарське було. Шахти позакривали. Тепер Олександрія вмирає: хтось виїхав, когось діти до себе забрали. То може й сама сюди переберуся доживати віку. Оце відсвяткую вісімдесятиліття з родиною і поїду додому.

     - Поділіться секретом Вашої енергійності.

     - Коли щось роблю, тоді і живу, і сили десь беруться.