Наше покоління у довічному боргу перед ветеранами війни, яким пощастило пройти через горнило битв і дожити до світлого Дня Перемоги. Все менше їх залишається в життєвому строю. Усім, хто бився на фронтах Великої Вітчизняної, пережив роки окупації та пекло концтаборів, хто піднімав з руїн рідний край, присвячувався вечір-реквієм «Народна пам'ять вічна і жива», який відбувся в актовій залі Волинської обласної універсальної бібліотеки імені Олени Пчілки.

На почесних місцях сиділи ветерани, яким і присвячувалися усі музичні дарунки у виконанні студентів Волинського державного училища культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського.

Про війну кожен з присутніх знав вже чимало, але нові і нові сторінки тих страшних подій нашої історії відкривались перед кожним, коли про своє життя розповідали ветерани та колишні в’язні концтаборів.

Практично у кожного на грудях була Георгіївська стрічка, яку напередодні дійства роздали волонтери акції «Георгіївська стрічка «Волинь-2010». Як зазначила одна із організаторів акції Ольга Купровська, ці стрічки - символ пам’яті, пошани і вдячності ветеранам за їх героїзм. «Я – історик, і чимало знаю про ті часи, але після сьогоднішніх розповідей очевидців просто не можу без сліз говорити, - продовжила вона, - низький уклін і многії літа вам, наші ветерани, за те, що ми і наші діти є на цій землі».

Та, мабуть, чи не найбільше вражень отримали ліцеїсти, які зі сльозами на очах слухали розповідь колишнього в’язня фашистського концтабору Віри Алексєєвої, яка одинадцятирічною дівчинкою потратила до фашистського пекла. Ось що вона розповіла:

«В 1942 році німецькі солдати з карального загону забрали мене в Німеччину, а батька тоді ж застрелили прямо на моїх очах. Тоді мама бігла за мною, просили хоч кружку передати, щоб я могла води напитися, а вони її прикладом гвинтівки били. Так ми, всі ті кого забрали, пройшли 12 кілометрів, а потім у товарняк, і через сім діб – в саме пекло. Людей було буже багато: і старі, і малі.

Молодь 12-13-ти років відібрали і пригнали в табір, який був у лісі під землею. Щодня в 5 ранку нас виводили на роботу, де ми виймали з кислоти снаряди, щоб блистіли, для німців. Працювали по 12-16 годин. Годували нас 2 рази: якісь овочі і 120 грамів хліба з тирсою на день. і такий він був мені смачний – вийму з-під подушки, оближу, і назад заховаю, та думаю все, коли ж то я цей смачнючий хліб з’їм… А подушки були в нас із людського волосся, матраци – із соломи, а самі ліжка – триповерхові. То я на третьому була.

Кожного ранку поліцаї ходили з каталкою – збирали мертвих дітей. А помирали щодня багато нас. То я на третій полці руки весь час піднімала високо, щоб мене не помітили з тими гаками і на каталку не поклали.

2-3 рази в місять в нас брали кров з вени для німецьких солдат. Всі ми були дуже виснажені, хворіли, вмирали десятками в сотнями…

А сонце ми бачили лише зранку, коли нас на роботу гнали, а то все під землею дихали не киснем, а випарами кислоти. Одного разу коли нас вивели, я побачила збоку листок з капусти, хотіла його взяти, а німець мене побив, бо це вважалося як втеча. А потім два поліцаї дали мені двадцять палок: положили мене на спеціальний станок… і я тільки до чотирьох дорахувала і знепритомніла. Через кілька днів прийшла до тями, вся синя. Чую, підходить до мене німецький лікар і каже: «дойче метхен, скоро дойче капут, а русиш сом-сом (прийдуть)…» І я ще тоді вирішила, як тільки однією ногою стану на рідну землю – буду найщасливішою людиною на землі. І обов’язково буду лікувати людей.

Три роки пробула я в цьому таборі. Прийшли наші солдати і сказали, що війна закінчилась, і ми всі вільні. Але добиратися додому ми були змушені самі. Так і я товарняком якось добралася додому. Приїхала, а батьківської хати нема, мама з сестрою в погребі живе, виживає, бо і їсти нічого. То я і вирішила їх рятувати. Сказала, що поїду на Україну , бо чула, що там можна хліба заробити, хоч і не знала де це, бо мене ж з Росії ще дитиною забрали…

Так я потратила в Луцьк, де працювала у сфері медицини, як і мріяла. Зараз вже на пенсії, та на місці не сиджу – входжу в клуби, де ми і танцюємо, і співаємо…»

І заспівала Віра Алексєєва пісню про Україну, як про свою рідну землю, про Батьківщину. А присутній молоді порадила ніколи нікуди не їхати з України, бо лише вдома і стіни допомагають….

Міла Шульгач