А надо мной склонилась медсестра 

    И нежными руками бинтовала. 

    И говорила тихие слова, 

    Что скоро мы дойдем и до рейхстага...

    Після розгрому фашистських загарбників під Сталінградом 2 лютого1943 року в свої 17 років вже опинилася в діючій армії, добровільно пішла на фронт. 

    Війна застала мене студенткою фельдшерсько-акушерської школи, закінчувала другий курс. Коли почалась війна, ми екстерном здали екзамени, видали нам посвідчення медичних сестер, тому що в той час країна дуже потребувала медичних працівників, і на фронт. 

    Війну я почала в м. Красноліман Донецької області. Спочатку в своєму рідному селі. У нас в селі є річка, а там за нею великий пагорб, от якраз із-за цього пагорбу в сонячний недільний день ми почули крики «ура». От звідти до нас дійшла діюча армія третього українського фронту. Це було 2 лютого 1943 року. Військові розмістилися в наших домівках, а вслід за ними привезли поранених і розмістили їх у місцевій школі. Я пішла туди, де представилась командиру їхньої частини медичним працівником і можу допомогти пораненим. 

    Десь 3-4 дні фронт постояв і пішов далі. Німці як наступали швидко, так тоді і втікали швидко, а ми вслід за ними їхали. Вночі встали і поїхали. Мене навіть з дому ніхто не проводжав, тому що не знали, та й я сама не знала, що ми вночі поїдемо. От так я постала в рядах третього українського фронту. Спочатку я була в польовому госпіталі, а потім мене перевели у фронтовий госпіталь. Ось і всю війну я провела в цьому госпіталі. 

    Тут потрібно сказати, що під час війни дуже багато молодих людей добровільно йшли на фронт, щоб стати на захист своєї Батьківщини. 

    Мене часто питають, який епізод із життя мені найбільше запам’ятався. В мене був один епізод – поранені, поранені і ще раз поранені. Іноді у нас не було ні ранку, ні дня, ні вечора, ні ночі. Постійно поранені, поранені, поранені. Кров... Багато крові.Ми день і ніч знаходились поряд з пораненими. Ми їх конвеєром приймали з поля бою до себе, надавали допомогу і тут же, хто вижив, відправляли в тил, оскільки не можна було збирати велику кількість поранених в одному місці. Німці якщо захоплювали місто і там були поранені, то відразу їх розстрілювали. І ось так весь час, то ми тягаємо поранених до себе, то відправляємо в тил. Ось бачите, які в мене руки, коли я приїхала додому, батько мені говорить: «Донечко, тобі ж ще двадцяти років немає, а в тебе руки як у бабусі». А як по іншому, перетягати от стільки поранених… Одні бинти мотали майже цілими ночами, адже не встигали санітарки. 

    Коли ми приймали поранених, це називалось «летючкою». Всі були зайняті прийомом поранених, а потім відправка на фронт. Коли було тихо на полі бою, тоді ми могли хоч трішки відпочити і готували концерти для поранених. Пісні поранені самі привозили до нас, адже у Велику Вітчизняну війну пісня була таким же бойовим снарядом, як і «катюша» та міномети. Вона дуже допомагала. Солдат можливо вже завтра помре, але сьогодні він ще слухає пісню і на душі стає легше, він забуває про той біль, який його терзає. 

    Коли йшла битва за Дніпро або ж за звільнення Києва. ми їздили слідом за бойовими частинами, все на собі, можна сказати, возили. За всю війну ми ні разу не отримали зарплати, ми тільки розписувались за неї. Постійно відбувався безперервний процес, ми приймали і лікували поранених, вночі мотали бинти, а про зарплату... ми навіть не встигали про це думати. Все йшло на фронт заради Великої Перемоги. Навіть девіз був – Все для фронту, все для перемоги, і інший девіз – Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе. А коли я чула говорили після війни, мовляв, якщо нам не заплатять - не будемо працювати. Для мене це було дикістю, як це так? 

    Я приїхала додому з відірваною правою ниркою від тієї ноші, яку тягала на собі кілька років. І ось всі 65 років я ношу бандаж. Потім мені вже підшили нирку, але вона знову обірвалась. Війна до сих пір зі мною, вона не заживає і не проходить, про неї нагадує тіло, розум... 

    Ми всі сили віддавали пораненим, і оплакували їх, якщо вони помирали. А особливо, коли молоді хлопчаки, які ще не бачили життя, а їх вже закопують в землю. Ось він був і вже його немає, і вже не повернеш ніколи. 

    Поранені для мене і інших медсестер написали пісню. 

    Закінчення війни застало мене в Угорщині. Всі чекали цього дня кожну мить і кожну годину. Наші війська вже вступили на німецьку землю. Але різні фронти розміщувалися по-різному. Одні були вже в Берліні, інші в Угорщині, треті в Чехословаччині. Ми зустріли день перемоги в Угорщині. Про це не можна ні розказати, ні описати. Радощам не було меж. Сльози радості, обійми, плач. Чим більше я старію, тим більше я не можу чути щось про війну. 

    Був один випадок, який не можу забути й досі. Наш госпіталь був розташований на березі Дунаю. Там ми зустріли Перемогу. І от всі святкують. А один молоденький дуже симпатичний лейтенант лежав на ліжку, залишився без рук і без ніг. Він попрохав, щоб ми посадили його на вікно, побачити як люди радіють дню перемоги. Він у нас лежав днів десять, тому що його не можна було відправляти в тил за станом здоров’я. Ми виконали його прохання. Він дивився, дивився, а потім смикнувся, впав униз і розбився. Він міг зробити це і раніше, але дочекався перемоги і покінчив з життям. Ми перенесли багато горя. Але завдяки медичним працівникам, які були на війні, було врятовано майже 80 відсотків поранених і 90 відсотків хворих. 

    Взагалі, жінка грала дуже велику роль на війні. Вона не тільки своєю присутністю допомагала вижити пораненим, але рятувала воїнів від найстрашнішого, від того, що у них могла зламатися їхня воля, від втрати духу, адже він вже, здається, все зробив заради того, аби залишитися в живих, але все одно думав про те, що він вже не виживе. Поранення були страшні. А ось жінка своєю ласкою, своєю добротою, врятувала не одне життя. 

    Коли на день перемоги була написана пісня про Велику перемогу, то це була не просто пісня. І ось коли наші війська ступили на німецьку землю, солдати співали цю пісню: 

    Любимая, если вдруг у людей на виду, 

    Из сражений, огня и дыма 

    Я уцелевший домой приду, 

    Запорошений пилью дорожной, 

    Покажусь на себя не похож, 

    Чем ты душу развеешь тривожную. 

    Как тогда ты ко мне подойдешь, 

    Может медленно с места сдвинешься, 

    тихо имя мое говоря, 

    Может, птицей на грудь мне кинешся, 

    Жарким пламенем в серце горя. 

    Я хочу чтобы ты меня встретила, 

    Как, бывало, встречала, без слез, 

    Седины, чтоб моей не заметила 

    И морщинки, что з фронта принес...