Андрієві Євгеновичу 30 років. У Нововолинську народився й виріс. Батько слюсарив на бавовнопрядильній фабриці, мама працювала на шахтному техкомплексі. Хлопець на відмінно вчився у третій школі, а тоді вступив до електромеханічного технікуму. Згодом здобув фах економіста-управлінця в Тернопільському економічному університеті.

Перш ніж очолити «Промлит», попрацював там заступником головного інженера і комерційним директором.

На цьому заводі роблять сталеві та чавунні відливки, запчастини до металургійного обладнання. Мають замовників у Чехії, Естонії, Польщі, Білорусі. Виплавляють 200 тонн сталевого литва на місяць. Сподіваються вийти на 300 тонн, як було до кризи.

 Віднедавна виготовляють дзвони, і то гарної якості! Один із перших подарували Низкиницькій церкві.  

Раніше на «Промлиті» (тоді ще заводі художнього литва) директорував Андрій Самков – син знаного в місті господарника. Тепер Самков-молодший керує заводом у Горохові – купив занедбане підприємство й обіцяє довести його до пуття. А Нагорному віддав бразди правління на «Промлиті».

Працює в Нагорного 70 чоловік. Середня платня – близько 2000 грн. Висококваліфіковані робітники одержують і по 5-6 тисяч. Робота важка, брудна, зате побутові умови цілком пристойні. Гаряча вода, теплий душ, комфортна роздягальня, невеличка затишна їдальня з холодильником для «тормозків», безкоштовне молоко і мило.

Соціальний пакет – теж нівроку! Крім відпускних, тут неодмінно виплачують оздоровчі в розмірі окладу. Щомісяця працівників преміюють. Подарунки їхнім дітям роблять не лише на Новий рік, а й на Миколая. Свій «храмовий» День металурга відзначають усім колективом – на Світязі чи в ресторані.

Щороку кожному доплачують за стаж, набутий саме на цьому заводі. Тож старим кадрам набігає кругленька сума.

Перевіряльники й відвідувачі називають «Промлит» Європою – за акуратні газони й ошатні ліхтарі. Оце їдемо, кажуть, вздовж сірих неоковирних парканів промислової зони, кінця-краю їм не видно. Аж раптом – ваша оаза, як у Європі!

  Ковані лави, вигадлива огорожа, елегантні світильники – все це зроблено тут, на заводі.     

  Тепер питається: навіщо Нагорному депутатство? Має бізнес, має цікаві замовлення, має амбітні плани щодо розвитку підприємства. Телефон дзеленчить, вважай, щохвилини. Удома чекають дружина і син-першокласник. А ще ж до спортзалу вчащає директор: карате, штанга, модний пауерліфтинг. До всього, Нагорний активно працює в міській організації Регіонів.

А депутатство в міськраді – це нескінченні діряві дахи, незліченні вибоїни на дорогах і хронічні проблеми виборців із водою, теплом, житлом. Це постійний пошук грошей – на операції, на лікування, на спортивні змагання, дитячі концерти, на хату для погорільців, на комп’ютер для сиротини… Депутат – це така велика жилетка, в яку плачуться всі кому не лінь. І беруть того депутата за горло: зроби! зроби!

Це якщо він хороший депутат, звичайно. А Нагорний наміряється бути не просто хорошим депутатом – кращим за інших! Написав собі дуже конкретну програму: ремонт і освітлення під’їздів, перекриття покрівель, асфальтування дворів, облаштування дитячих і спортивних майданчиків, встановлення теплолічильників на багатоквартирних будинках.

Якщо, ставши депутатом, виконає бодай половину своїх обіцянок – і за те варто буде низенько йому вклонитися. Бо в нашому окрузі – на задвірках центру міста – комунальних негараздів цілий віз. І депутата-господарника сюди ой як потрібно. Хоч би якої він був партійної орієнтації.

  Андрій Нагорний завзято обходить наші двори – знайомиться з виборцями. Люди тут-таки вивертають на нього наболілі проблеми. Сама була свідком, як одна пенсіонерка тягнула його роздивлятися стелю і стіни, що рясно «зацвіли» в її квартирі внаслідок затікання покрівлі, друга жалілась йому на відсутність козирка над під’їздом, а ще інші демонстрували допитливому кандидату ями на подвір’ї. І все це відбувалося, вважай, одночасно.

На мій превеликий подив, кандидат не лише уважно всіх їх вислухав, а й примудрився дещо зробити – наступного ж дня. Відстань між словом і ділом у Нагорного виявилась мінімальною!

Переконались у цьому й мешканці гуртожитку на вулиці Галана, 3. Інвалід Людмила Шевчук із дев’ятого поверху не один рік потерпала від дірявого даху. Куди тільки не скаржилася! Пожалілась і Нагорному, коли той завітав до цього «великого села». Не довго думаючи Андрій Євгенович завіз туди недешеві матеріали для ремонту покрівлі. Робочі руки шукати не довелось: один із мешканців горішнього поверху – будівельник.

Кілька днів потому в гуртожитку прорвало водогін. Стояк, ясна річ, перекрили – й усі 9 поверхів лишились без води. Промучились отак два дні – й сиділи б іще невідь-скільки, бо у п’ятницю комунальники не приїхали, а тоді почались вихідні, а понеділок – день, самі знаєте, важкий…

Аж раптом хтось здогадався зателефонувати Нагорному. Була субота. Нагорний підняв на ноги головного інженера «Водоканалу», диспетчера – й цілу бригаду слюсарів. Невдовзі водопостачання відновилось. Кажуть, він тим умільцям іще й преміальні зі своєї кишені витягнув…

Одне слово, Тимур і його команда відпочивають!

  Може, показуха передвиборна? Навряд чи. Мешкає цей невгамовний Нагорний на межі нашого округу. Як вдалося з’ясувати, одразу після заселення у квартиру він заходився облаштовувати під’їзд. Побілив, пофарбував, зробив освітлення, поставив металеві двері. Та ще й газети сусідам передплатив!!!

Газети мене добили остаточно. Бо він забезпечує пенсіонерів безкоштовною свіженькою пресою ВЖЕ БАГАТО РОКІВ ПОСПІЛЬ. Уявляєте?..

А тут лампочка у твоєму під’їзді перегорить – і нема кому нову вкрутити…

І раптом я пригадала. Це було під час мого депутатства. Важкохворого осліплого хлопчину батьки двічі-тричі на тиждень возили до Луцька на підключення до штучної нирки. За будь-якої погоди, і так тривало не один рік. Татова пенсія й мамина платня йшли цілком на бензин і медикаменти. Благодійників-спонсорів і близько не було.

Одного разу, зустрівши згорьовану й передчасно посивілу жінку, я порадила їй звернутися ще й на завод художнього литва. Вона наважилась – і прийшла звідти з реальними грішми. Надякуватись не могла! А трапився їй там Андрій Нагорний…

До виборів лишилось кілька днів. У поштову скриньку мені накидали вже з півкіло агітації. Кандидатів на всі пости – до вибору й до кольору. Біло-червоні,  зелені, помаранчеві, біло-сині, «ТРЕТЯ СИЛА», «ЧЕТВЕРТИЙ ВИМІР» і «П’ЯТИЙ КУТ». Господи, та яка мені різниця. Вже наїлась тієї політики. Нам би на округ господаря! Господарника!

Поцікавилась у каратиста Нагорного, чи схожа політика на спорт.

  – Думаю, що ні, – відповів.  – У спорті переможець завжди чесний, бо всього досягаєш своєю працею. А політика… Я не політик – я господарник!

  Ну, дай йому Боже.

Наталя Камишникова.