Тільки цим і можна пояснити ту неврастенію, яка почалася в моїй країні після 17 січня, після першого туру президентських виборів. Прийшов час платити по рахунках.

5 років зраджених надій і розчарувань.

5 років порожніх балачок про високе, які вели люди з середньою вищою освітою і недочитаною останньою книжкою.

5 років дискредитації основ демократії і правопорядку, про які так багато і високопарно говорили удачливі банкіри і трейдери 90-х, а їх з відкритими ротами слухали колишні дисиденти, перші ліберали та бунтарська молодь з 80-х.

5 років перетворень колишніх «діджеїв Майдану» на «нове дворянство», яке за своїм лиском і амбіціями перевершило радянську номенклатуру і нічим не поступається понтам місцевої олігархії. Гординя і жадібність, прагнення влади і несамовита самовпевненість засліпили тих, хто ще п`ять років тому гордо іменував себе «Силою народу».

5 років мімікрії старіючих політичних вождів, що зраджують своїх кумирів з легкістю картярського шулера і готових співати осанну за збереження свого місця в «новому дворянстві». Так і ходять однією компанією від кумира до кумира, давно вже з порожніми очима і порожніми помислами.

5 років спекулятивної економіки і буму споживацького суспільства, за який сьогодні кожна сім`я розплачується неповерненим внеском, тричі вже проклятим кредитом, втраченим робочим місцем і мізерними доходами.

5 років мрій про «світове громадянство» – в умовах другорядності в європейських аеропортах, совкових чергах біля посольств, рабській роботі гордих «укрів-гастарбайтерів».

5 років «розгойдування вагону», де замість руху до реформ і змін – доробки, допилювання, допродаж. З нового – хіба що вокзальна спадщина Кирпи, зернові термінали й нові стадіони. А літаки, танки й електростанції? Запитайте краще у конструкторів і директорів, скільки років і у скількох урядів вони по крихті вибивали собі кошти на виживання.

Периферійний капіталізм, підсаджений на кредитну голку і імпортоорієнтовані споживчі піраміди, сировинний експорт і пригнічений внутрішній ринок зумовили Україні роль жертви і в «першій», і в майбутній «другій хвилі» глобальної кризи. Поки Україна була корисною для підтримки глобального спекулятивного зростання, їй діставалося трохи. Коли стало не до нас, «нас звалили». Український застій 2005–2010 рр. виявився набагато коротшим і трагічнішим за соціалістичне «суспільство благоденства» 70-х. Як жорсткий наркотик, який ламає тіло і долю за лічені дні. Демократія дає усвідомлення і втілення свободи лише самостійним і самодостатнім. А для зубожілих і «недалеких» громадян вона вироджується в ритуал.

Панове-«нові дворяни», чи такий вже випадковий обвальний характер кризи в Україні в 2008-му і зубожіння, якщо в його результаті мільйони могли б дуже швидко перетворитися на покірніших і податливіших, виборюючи хліб і «Таміфлю»? У такому разі і диктатуру нав`язувати не потрібно, самі піддані попросять.

Хіба міг хтось 5 років тому подумати, що навіть та крихка «кучмівська» демократія перетвориться на балаканину, на ток-шоу, ринкову економіку – на тотальну корупцію, правова система – на біржу рішень, відвертість влади – на таємну дипломатію і подвійну статистику, реформи – на магічні заклинання, а свобода слова (і це після горезвісних «темників»!) – на редакційну цензуру «для своїх»?

Немає жорстокішої зради, ніж зраджена надія. Не загублена, не випадково забута, а саме зраджена.

Тому вперше за роки незалежності виборці протестували тільки своїм голосом. Без шахтарських страйків, перекриття доріг і майданів. Задурені медіа-пропагандою, утомлені від стресів і скандалів, принизливого розрахунку зарплати – «це на ліки від грипу, а це на їжу», – які переконалися у власній можливості страйкувати і мітингувати, люди просто дочекалися 17-го і кинули свій бюлетень як останню зброю. Як гранату, якщо хочете. Більше третини голосів віддано опозиції (Янукович), п`ята частина – новим «молодим» (Тігіпко, Яценюк). Це голоси «проти» влади і «за» зміни. Частина громадян ще розгублені і в сумнівах. Але влада Ющенка – Тимошенко одержала жорстокий вирок. Тимошенко, останній кандидат від влади-банкрута, в другому турі не має серйозних шансів на підтримку суспільства. І тут навіть маніпулятивний екзит-пол і адмінресурс купленої бюрократії не допоможуть.

Голосування 17 січня – це був справжній протест. Без зайвих слів. Мовчки. Зціпивши зуби. І тому – страшний для влади. Легше і простіше реагувати на крики і благання. Їх можна перебрехати, задобрити, придушити врешті-решт. Набагато складніше – на мовчазний вчинок.

Люди більше не хочуть жити в брехні. Навіть якщо вона вся приправлена красивою демагогією про європейський рай. Люди хочуть змін. Реальних. На ділі. І за їх життя. І за зміни вони готові платити терпінням. Але тільки за зміни, а не за чергові обіцянки. Тут вже нікого не проведеш. «Кредитів довіри» немає з тих же причин, чому немає і простих і доступних у гривні, строком на місяць, на знання своєї справи і свого реального місця. Люди практичні і, на відміну від політиків, справді сповідують у своєму житті просте правило «не словом, а ділом». А за словоблуддя карають, рано чи пізно. 17 січня стало таким днем покарання. Але перша поразка влади ще не означає повної перемоги опонентів. Пошану і нову надію ще треба завоювати.

Безперечне одне: ніяка «жуйка» і чергова спроба містифікувати очевидне, перетворити демократію на формальний ритуал віри, а людей – на натовп, не допоможуть. Політиків чекає дуже складний тест на вміння бути чесними, а не здаватися такими, виконувати обіцяне, а не вигадувати обіцянки. Ті, хто приміряв ці якості, немов актори в театрі, тут же одержали перші оплески. Головне, щоб не поплутали їх з народним визнанням. І не перетворили поки що крихку, ситуативну довіру на політичні деривативи, порожні кар`єрні зобов`язання, які луснуть, як мильна бульбашка.

Країні потрібна перемога опозиції на президентських виборах. Потрібна швидка і системна зміна влади і прихід до парламенту сил, які точніше відображають настрої і очікування. Потрібна «коаліція змін», яка візьме відповідальність за вихід з безвиході.

17 січня люди голосували за зміни. По-цоївські, змін вимагали їх серця. Не все є зрозумілим, вже давно багато що є заплутаним і неочевидним. Ніхто вже не ідеалізується. Всі ідоли скинуті. Але і жити так, як живеться зараз, більше не можна. Чи у Вас ще залишилися сили на продовження експерименту?